Автор:
Вже традиційно, кожні сто днів ми намагаємося підбивати певні підсумки і обережно прогнозувати розвиток подій. Сьогодні виповнюється 300 днів від початку нової повномасштабної фази російсько-української війни. Спробуємо поглянути як змінився характер війни за останні сто днів.
Бойові дії
Наші минулі прогнози з огляду 200 днів збулися стовідсотково: Харківська область звільнена повністю, як і правобережжя Херсонської області. Це призвело до перегрупування військ – як наших, так російських. Відхід з Херсону російського контингенту додає нам проблем, адже ці підрозділи пішли на підкріплення, перш за все, в Донецьку та Луганську область та частково Запорізьку.
Саме Бахмут та Авдіївка зараз є найгарячішими точками бойових дій, на які сконцентровано максимальні зусилля ворога. На мою думку, Бахмут зараз виконує ту саму роль, що і Маріуполь в перші місяці – максимально бере на себе сили росіян, тим самим, хоч і дорогою ціною, але дає можливість для підготовки нашого наступу на інших ділянках фронту.
А ознаки підготовки до наступу однозначно проглядаються. Як ми і писали раніше, це може бути як південний напрямок з виходом на Крим, так і подальше просування по Луганській області. Звільнення Донеччини виглядає найменш реальністичним на сьогоднішній день. Тактика нашого наступу полягає у відсіканні логістичних ліній, а Донеччина найкраще сполучена з російським тилом. На відміну від того ж Півдня чи Криму, який по факту є вкрай уразливим з точки зору логістики. Наш вихід до узбережжя Азовського моря у будь-якій точці переріже російський сухопутний коридор. Схоже, що це і буде найбільш вірогідний напрямок подальшого нашого просування.
Ще раз зазначу, що суто географічно звільнення Криму є простішим, ніж Донбасу. Але складність саме в політичній стороні питання. Тут ми впираємося у міжнародну політику, про яку поговоримо трохи згодом.
Зброя
Вкотре слід згадати про нашу залежність від поставок зброї від міжнародних партнерів. Поки нам її дають, ми можемо просуватися. Але принципових зрушень за останні 100 днів не відбулося: нас насичують боєприсами і тими зразками зброї, що і в попередній період. Принципової переваги ми не отримали до сих пір: ні літаків, ні новітніх танків, ні дальнобійних снярядів нам не постачають. І це питання саме політичної доцільності.
Нам обіцяють покращені засоби ППО, деякі з яких вже і передали, однак це лише спроба хоч якось нас врятувати від російського ракетного терору. Але це зовсім не вирішує питання припинення цього терору. Допоки зберігається дисбаланс у дальності удару (росіяни нас дістають за кілька тисяч кілометрів, а ми по них можемо лише на 100 км у відповідь), то мови про перелом ситуації не може бути.
Хоча, схоже у цьому питанні намічаються певні зрушення. І найбільш вірогідно, що вони є нашою заслугою, а не іноземною допомогою. Таємнича розробка “Укроборонпрому” можливо буде саме тим тузом в рукаві, який зможе переламати ситуацію на нашу користь. І веселе Бавовнятко буде частіше відвідувати російські стратегічні аеродроми і віськові бази.
Ще одним позитивним зрушенням став запуск власного виробництва. На брифінгу 4 листопада міністр оборони Олексій Рєзніков заявив, що “Укроборонпром” запустив серійне виробництво дефіцитних артилерійських боєприпасів калібрів 152 мм та 122 мм. Разом з налагодженням регулярних поставок натівських калібрів ракет, це все сукупно має призвести до зміни балансу артилерійських сил. За оцінками військових експертів, при збереженні нинішньої інтенсивності російських обстрілів артилерією, вже на кінець зими російські запаси вичерпаються (тобто виробляти будуть стільки ж скільки вистірлювати, без запасу на склад), а натомість наші збільшаться і співвідношення дійде 1:1, навіть з можливою нашою перевагою. Це буде переломним моментом артилерійської війни. Адже саме тактика “вогневих валів”, які застосовують росіяни є вкрай руйнівною і болючою для нас.
Терор цивільних
Росія проявила себе як держава-терорист. Це підтверджує хвиля міжнародного визнання такого статусу багатьма країнами та організаціями. І хоча поки що це несе більше морального задоволення, ніж реальних санкцій відносно РФ, все одно приємно, що світ вже починає бачити потворне обличчя Росії.
Окрім російський ядерного тероризму, який почався з перших днів вторгнення (захоплення Чорнобильської і Запорізької АЕС), вкупі з постійними погрозами застосування тактичної ядерної зброї, є ще один аспект – терор цивільного населення.
Новим методом тиску на Україну стали масовані ракетні удари по об’єктам енергетичної та критичної інфраструктури. Енергетична система України отримує вкрай важкі ушкодження, які неможливо швидко полагодити. Наслідки такого енергетичного терору по цивільних вкрай нелінійні та багатогранні. Найбільш очевидні:
- страждання мирних людей мають підштовхнути Україну до перемовин з Росією на її умовах та більшою поступливістю, іншими словами – припинемо страждання цивільних, якщо ви здаєтеся. Проте це не дає бажаного результату;
- зупинка виробництв та їх суттєве подорожчання, що підкошує і без того постраждалу економіку, а це в свою чергу має підірвати тил, який забезпечує фронт;
- також енергетичний терор створює проблеми і для наших сусідів. Мова не лише про Молдову, яка так само регулярно сидить без світла. А передусім, про нову хвилю міграції – “енергетичні” біженці вже рушили до країн Європи. Чергові витрати на біженців послаблюють нашу військову підтримку, адже демократії залежні від думки громадськості, а там уже не перший місяць гуляють обурення стосовно того, що пересічний громадянин і так несе економічний тягар наслідків санкцій – все дорожчає, а тут знову біженці. Нашим дипломатам доведеться докласти подвійних зусиль для роз’яснення чому Україну необхідно ще більше підтримувати;
- неочевидний, але вкрай небезпечний наслідок енергетичного терору – мотивація бійців на фронті. Вояки, які добровільно пішли на фронт, розуміють, що вони готові страждати у важких умовах заради того, щоб їх родини жили нормально. А тепер, коли їх діти мерзнуть в домівках без світла і зв’язку, резонно виникає думка – невже мої зусилля марні? Нещодавно прийнятий закон 8271 про посилення відповідальності за воєнні злочини підливає масла у вогонь демотивації. Зрозуміло, що проблема є і потребує якогось вирішення. На війні, як відомо, простих рішень не буває, за ними стоять людські життя.
Отже, енергетичний терор все ж таки дає певні бажані результати для росіян. Нам стає дійсно важко, тягар війни тепер відчуває на собі кожен. Не всі достатньо сильні щоб стійко витримувати його. Тож зараз особливо небезпечними стають інформаційні операції РФ – через свою розгалуджену мережу агентів та просто симпатиків доволі легко сіяти небезпечні ідеї, що можуть підштовхнути до збурень всередині України.
Активна робота СБУ по Московському патріархату зараз більш ніж доречна. Дуже прикро, що вона розпочалася лише зараз, а не, принаймні, 2014 року. Багатьох наслідків сьогодні можна було б уникнути. Але вже краще пізно, ніж ніколи.
Політичний фронт
У підсумках 200 днів ми писали, що Україна змогла досягти успіхів на політичному фронті, завдяки яким стали можливі успіхи й на полі воєнних дій. Ми змогли створити коаліцію спротиву навколо України.
Ми маємо партнерів та союзників, які нам допомагали не програти. А за останні місяці вони вже хочуть щоб ми виграли у цій війні. Бо нарешті прийшло усвідомлення, що програє не Україна, а програє демократія та цівілізований світ, що призведе до підйому авторитарних сил у всьому світі та перегляду глобальних правил гри, адже дозволить за бажанням будь-якого диктатора взяти все, що він хоче силою.
Останні місяці трохи розчаровують США, які все ще гальмують надання засобів для перемоги, натомість даючи мінімум лише для того щоб встояти. Причини цього, перш за все, у внутрішній політиці США – виборчий процес вимагає специфічних дій та слів, тому політики обережні. Пентагон не може продавити потужніші пакети допомоги, бо обережність політичного керівництва не допускає рішучих дій.
За таких обставин чергові заяви Генрі Кіссінджера не дивують. Однак, варто зазначити їх прогрес. Минулого разу він готовий був ”зберігати обличчя” Росії будь-якою ціною. Цього разу він вже визнає невідворотність місця України в НАТО та західній системі безпеки. Однак все так само продовжує боятися Росії. Спишемо це на його похилий вік і труднощі з прийняттям нової реальності, в якій Росія більше не є супердержавою, як це було в часи Холодної війни. Радує те, що його нову статтю стприймають ще з більшим скепсисом, ніж попередні.
Новий друг
Є і хороші новини. Україна здобула нового дуже потужного друга. Ми вже писали про німецьку безпорадність та страшну травму минулого, яка заважала приймати розумні рішення. Схоже на те, що нарешті Німеччина прозріла та починає адекватно реагувати на події. Що саме стало причиною таких зрушень не будемо розбирати, бо швидше за все, це стало наслідком дії сукупних факторів. Головне зараз те, що Німеччина на нашому боці. І це може принести суттєві зрушення в міжнародній коаліції на підтримку України.
Не будемо вангувати, що саме відбудеться, давайте просто зачекаємо, поки німецький орел розмахнеться крилами і здійметься в повітря. Гадаю, що нас чекають приємні сюрпризи.
У сухому залишку
300 днів війни принесли переконання, що ми точно переможемо. Можливо не так швидко і не так легко як хотілося б, але перемога буде беззаперечною. Згадайте, що на 100 день війни ми переконували світ допомогти нам не дати Росії просунутися далі, на 200 ми вже звільняли окуповані в лютому території, а зараз мова йде про повернення до загальновизнаних кородонів 1991 року. І це не викликає заперечень у міжнародної спільноти. Це однозначний прогрес у сприйнятті ситуації.
Приємним бонусом стало наближення до відмітки 100 000 утилізованих росіян. Погодьтеся, за 300 днів знищити таку кількість військових – це свідчення непересічної волі до перемоги українців. Навіть, нова хвиля мобілізації в РФ не змінить суттєво стан речей. Адже кожен новий солдат все гірший за якістю від попередніх. Натомість наші стають все більш професійними.
Прогнози стосовно заморожування військових дій на час зими, вважаю безпідстваними. Так, можливе уповільнення інтенсивності дій, але наш Генштаб буде користуватися кожною слушною нагодою для активних операцій. Тому казати про якусь паузу у війні не варто. Швидше зміниться тактика та методи, але зупинки не буде. Гадаю, у пана Залужного є кілька хитрих кроків в запасі. Але нехай то буде неприємним сюрпризом для ворога.
Окремо варто згадати про Білорусь. Вчорашній візит Путіна до Мінську не справляє враження залякуючого, швидше це візит прохача. Потенціал для масштабного наступу з території Білорусі навряд чи вдасться сформувати так швидко. Тому ми і наші партнери помітимо таку активність. Однак постійна загроза зі сторони Білорусі висить у повітрі. Вона не дає нам зосередитися на південних та східних рубежах, змушує постійно тримати резерви на півночі. Це виснажливо і дає додаткове навантаження на ЗСУ. Чи буде великий наступ з Білорусі найближчим часом – сумніваюся, а ось провокації і створення постійної напруги – однозначно.
Так само, як і з боку Придністров’я. Директор Служби розвідки та безпеки Модлови Александр Мустяца заявив на днях, що Росія планує вторгнення до Молдови на початку 2023 року. Ймовірність такого сценарію безпосередньо залежить від подій в Україні.
За відсутності успіхів на фронті Росія знову намагається створювати загрози в інших площинах – все за законами гібридної війни, провал в одному місці необхідно збалансувати тиском в іншому. Для нас це не новина, тому продовжуємо тиснути і не здаємося.
Сподівання на швидкий колапс російської економіки не виправдовується, проте це не означає, що санкції не працюють. Звір уже хворий, конати він буде повільно, але хвороба його таки доїсть. Найскладніше питання для всього світу зараз – яким буде світ після Росії і якою стане сама Росія? Поки що відповіді на нього ніхто не має. Сценаріїв багато, проте який з них втілиться достеменно невідомо. Я вірю в приховану силу непередбачуваностей, тому гадаю, що події можуть розвиватися раптово і те, що здається фантастичним сьогодні, може стати буденністю за мить. Це якраз той випадок, де слід очікувати чорного лебедя. Гігантського чорного лебедя, що змінить хід історії.
