Автор:
Після важких та болісних 200 днів війни ми нарешті отримали такі довгоочікувані перемоги. Блискучий контрнаступ ЗСУ однозначно увійде в історію не лише України, але й стане предметом вивчення військовими всього світу. Звісно, це нагода пишатися, але давайте не будемо впадати в ейфорію. Війна триває. І наші перемоги у битвах надихають, але війну ми ще не виграли.
Давайте спробуємо проаналізувати, що ми маємо після 200 днів війни.
Бойові дії
Тут ми однозначно можемо радіти, завдяки успішним діям наших військових за останні тижні. Той самий контрнаступ, якого всі чекали вже кілька місяців нарешті почався. Це надає крила і підвищує мотивацію.
Однак не слід втрачати зв’язок з реальністю та недооцінювати потенціал ворога. Те, що росіяни зараз тікають, ще не значить, що вони здалися. Вони не визнають своїх помилок, а отже, й не збираються їх виправляти. За їх власними словами вони “перегруповуються” для подальшого наступу. І нам не варто сприймати ці погрози як жарти, вони дійсно будуть наступати ще. Нам вже слід починати готуватися до російської відповіді на наші перемоги.
Вірогідно, ми звільнемо повністю Харківську область, так само є висока вірогідність звільнення правого берега Херсонської області. Там це питання часу, такого блискавичного контрнаступу не слід очікувати, Генштаб обрав іншу тактику – ми методично вибиваємо і виморюємо противника, тож доведеться трохи почекати.
А ось що буде відбуватися далі вже не так легко передбачати. Поки це задача з багатьма невідомими. І в ній більшість складових залежить не від українського війська. Треба брати до уваги реакцію російської армії – чи зможуть вони розгорнути резерви та відмобілізувати людей; наші можливості для подальших дій – чи вистачить зброї для нового наступу, адже ми залежні від міжнародної допомоги; а також потужну політичну складову. Війна гібридна і невдачі на фронті росіяни компенсують успіхами на інших “фронтах” – енергетичного шантажу, пропаганди та маніпуляцій, що вже задіюють у Європі, а також ядерний шантаж, який все частіше виглядає як вкрай вірогідний сценарій.
Отже, чи переросте “Харківський бліцкриг” чи “Фредерікус 2.0” у кампанію звільнення Луганської та Донецької області? Якщо так, до якої межі вона буде тривати? Український наступ зупиниться на лінії 24 лютого, тобто до лінії розмежування з так званими ЛДНР? Чи ми підемо на звільнення всіх окупованих територій?
Чи буде спроба деокупації Півдня? Чи зможемо ми звільнити лівобережжя Херсонщини та вийти до Азовського моря по Запорізькій області? Чи зупинимося на цьому чи підемо далі в Крим та повернемо все до кордонів 1991 року?
Поки що ми зробили перший вдалий крок до поверення своєї землі, але які будуть наступні і коли, ще надто рано прогнозувати. Головне зараз тримати голову холодною, не зважаючи на ейфорію перемог, та не піддаватися на провокативні заклики – “Білгород наш”, “певернемо Кубань”, “дійдем до Москви”. Всі такі заклики роблять більше шкоди, ніж додають мотивації. Чому? Бо з Російською імперією воюємо не лише ми, більше того ми б не потягнули цю війну самі ні економічно, ні логістично, ні з точки зору воєнного потенціалу. Це спільна боротьба.
Політичний фронт
На наші успіхи на полі бою суттєвий вплив може здійснювати політичний фронт. Наша війна – не лише наша, ми уособлюємо західну цивілізацію у боротьбі з деспотією та антидемократичним злом. Тому суттєвий вплив на перебіг військових дій має політична воля. І не лише нашого командування. Межу нашого наступу визначаємо не лише ми.
За 200 днів війни ми однозначно досягли успіхів на політичному фронті, завдяки яким стали можливі успіхи й на полі воєнних дій. Ми змогли створити коаліцію спротиву навколо України. Нам постачають зброю, дають макрофінансову допомогу та започатковують різноманітні програми допомоги та підтримки як на рівні великих інституцій, так і прямі програми допомоги від окремих країн. Це однозначний плюс і наша перемога.
Проте Росія не збирається здаватися так просто. Потужні проросійські сили всередині Європи (просто симпатики чи відверті російські агенти) створюють перешкоди та намагаються вставляти палки в колеса проукраїнській підтримці. І буде брехнею сказати, що така діяльність немає успіху. Підтримка не така одностайна як хотілося б нам. І все не так гладко. Протидіяти російському енергетичному шантажу не так просто.
На політичному фронті нам необхідно вести не менш активні бойові дій, ніж на воєнному.
Нова архітектектура світу
200 днів війни змінили не лише Україну. Ми стали каталізатором змін у світовій архітектурі міжнародних відносин. Якщо питання неспроможності міжнародних організацій постало ще з початком російського наступу в 2014 році, то зараз це вже не просто факт. Війна 2022 року стимулювала до створення нових структур та формуванню нових альянсів. І в епіцентрі цих подій Україна.
Формат Рамштайн фактично засвідчив створення антипутінської коаліції, метою якої є перемога України у війні з Росією. Це нова безпекова архітектура світу. Нещодавно відбулася вже п’ята зустріч – і кожна з них приносить нам відчутну допомогу у вигляді поставок озброєння, завдяки чому стали можливими наші успіхи на полі бою.
Новий альянс Британія – Польща – Україна стає вже цілком реальним воєнно-політичним союзом всередині Європи і має шанси стати каркасом майбутної безпекової конструкції, що буде ефективно протидіяти просуванню “русского міра”. Ми вже писали про роль такої структури як Інтермаріум у новій політичній реальності Європи. Цей проект є політичною необхідністю в силу разючих відмінностей у підході Заходу і Сходу Європи до питань ідентичності, культури і, нарешті, пріоритетів у контексті питань безпеки.
Підкилимні ігри
Міжнародна політика не була б міжнародною, якби не включала б в себе складні підкилимні ігри. Те, що виходить на публіку – це вже результати консенсусів та тонких ігр на межі. А ось що передує цьому і є найцікавішим.
Головне питання, яке сьогодні турбує світовий естеблішмент – це питання майбутнього Росії. Те, що треба щось вирішувати – це зрозуміло всім, а от що саме робити – консенсусу в цьому питанні немає. І це є проблемою для нас, бо від відповіді на це питання залежать і наші успіхи на фронті.
Ідеальний сценарій для України – це повернення до міжнародновизнаних кордонів 1991 року. А що саме буде з Росією – це вторинне, головне нам стати сильними настільки, щоб після перемоги вони більше не хотіли спробувати на нас нападати знову. Чи потрібно для цього нам йти в НАТО чи розбудовувати альтернативні структури, це не настільки принципово – головне результат – сильна Україна. Те саме можна й сказати про Євросоюз – не так важливий факт нашого членства там, як розвиток нашої економіки. Якщо ми зможемо це зробити без ЄС, то чом би й ні, але якщо для нормального відновлення необхідним буде вступ у ЄС, то нам варто це робити. Це ті питання, в яких нам варто бути прагматичними.
Проте цей сценарій є ідеальним, але не єдиним. Надто багато політиків на Заході прагнуть допомогти Росії “збрегти обличчя”, що є не дуже втішним для нас. І я маю на увазі не лише Орбана, Шольца чи Макрона. Ідея про те, що Росію не можна сильно принижувати, а варто розглядати її як потенційного партнера, який припустився помилки циркулює у вищих ешелонах Вашингтону. Це і вже скандально відомі заяви Генрі Кіссінджера, але не лише.
Домовлятися з Росією ціною українських територій – це одини з вірогідних сценаріїв закінчення війни. Тривожним дзвіночком цього сценарію став раптовий візит до Києва Ентоні Блінкена та розмови, що велися за закритими дверима вчорашньої щорічної зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES). З неофіційних джерел відомо, що США пропонує сісти за стіл перемовин з Росією і пробувати домовлятися вже зараз про припинення війни. Для заспокоєння Росії пропонується залишити їй Крим та ЛДНР у межах станом на 23 лютого 2022 року, тобто фактичне заморожування конфлікту і визнання окупації наших територій.
Офіційних заяв з такими пропозиціями ми навряд чи почуємо в найближчий час, бо це викличе шалене обурення не лише у нас, особливо на фоні славних перемог на Харківщині. Натомість ми чуємо заяву радника президента США з національної безпеки Джейка Саллівана на 17-тій щорічній зустрічі YES:
“ЗСУ мають самі визначати свої завдання та свої дії щодо того, що робити із територіями, окупованими в 2014-2015 рр.
Демократично обраний президент України Зеленський має це визначити, оскільки він відповідальний перед українським народом за цілі цієї війни.
Наша ціль, США та союзників, полягає у сприянні досягненню цілей України.
Головним інтересом США у цій війні є сприяння відновленню територіальної цінності України, чи то шляхом перемовин, чи на полі бою”,
– зазначив Салліван.
Як бачимо, Салліван робить обережну пропозицію – “чи то шляхом перемовин, чи на полі бою”. Відкрито пропонувати нам віддати частину своєї землі було би відвертим пострілом собі в ногу.
Позиція ж української сторони поки радує, але ми не можемо гарантувати, що вона не зміниться в майбутньому, якщо раптом зменшиться наша підтримка від західних партнерів. У своєму виступі на щорічній зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES) у Києві президент України Володимир Зеленський сказав:
“Це найскладніша зима для всього світу… Росія робить усе, щоб за 90 днів цієї зими зламати спротив України, спротив Європи та спротив світу. Бо це те, на що Росія сподівається, це її останній аргумент. Попереду 90 днів, які вирішать більше, ніж 30 років незалежності України. 90 днів, які вирішать більше, ніж усі роки існування Європейського Союзу. Зима визначить наше майбутнє.”
На фоні таких заяв нам зовсім немає коли розслаблятися.
Невисновки
Підсумовуючи 200 днів війни спробуємо коротко виділити головні здобутки і провали:
- Успіхи на фронті останніх тижнів однозначна перемога. Вже можна сказати про деокупацію Харківської області. Про подальше просування поки говорити зарано. Давайте не лізти поперед батька в пекло. Нехай ЗСУ робить, що має робити. Ми завжди готові радуватися їх успіхам, але не треба заважати їм виконувати свою роботу.
- Варто розуміти, що ми воєюмо не самі й наші успіхи сильно залежать від міжнародної підтримки і обстановки. Тому потрібно вести активну діяльність на дипломатичному фронті.
- Важливою є розбудова нових альянсів та союзів. Це і подальший формат Рамштайн, і нові союзи (Британія-Польща-Україна). Транзит влади, що відбувся у Британії не погіршить наші взаємовідносини, а в Польщі ми маємо підтримку в обох партіях.
- Ядерний шантаж Росії не припиняється ні на мить – ми маємо вкрай загрозливу ситуацію на Запорізькій АЕС, вирішення якої поки не знайдено. Останній працюючий енергоблок – №6 – відключили від енергомережі. Триває підготовка до його розхолодження та переведення у холодний стан. Місія МАГАТЕ не змогла нічим зарадити. А крім ЗАЕС зберігається загроза і для інших ядерних об’єктів – від бомбардувань і диверсій на інших АЕС ми не застраховані.
- Загроза російського тактичного ядерного удару по території України також не виключена. В світлі станніх провалів на Харківщині росяни шукають хоч якоїсь сатисфакції й відкрито закликають випустити по Україні кілька ядерних боєголовок. Це ще одне питання, яке нам варто піднімати в ході боротьби з Росієї – слід ставити питання про її подальшу денуклеаризацію, оскільки це несе загрози для безпеки всього світу, не лише України.
- Ми вже сьогодні маємо пропонувати план подальших відносин з Росією. Окрім того, що ми повинні відбити в РФ бажання нападати на сусідів, аби уникнути повторення такої війни, ми ще й маємо цей план просувати на міжнародній арені. Ми повинні стати ініціаторм таких дій. Щоб нашу долю не вирішували без нас.
- Болюче питання, однак важливе для нашої перемоги – економіка. Зараз у нас велика західна фінансова підтримка – вона не дає посипатися нашій екноміці. Однак вічно так тривати не може. Нам слід терміново проводити реформи. Хтось каже, що це не на часі, спочатку виграєм війну, а потім займемося економікою. Категорично не погоджуюся. Якщо не буде економіки, не буде й перемоги. Чим і як воювати тоді? Тому зараз найкращий момент – заради перемоги українці зможуть пережити реформаторський шторм, якщо це дасть потім реальні позитивні результати. За великим рахунком, це треба було зробити ще 30 років назад. Тому вважаю, що зараз саме вдалий час для реформ – податкова реформа “10-10-10” може стати відправною точкою в цьому процесі, яка запустить незворотні позитивні зрушення.
- Перемовини з Росією можуть бути лише про закінчення війни та репарації. Що би там не хотіли закордонні партнери чи сама Росія, сідати за стіл перемовин з нею можна лише на сильних позиціях. Тоді, коли ми повернемо собі всі свої окуповані території у межах визнаних всім світом у 1991 році. Не можу втриматися і зацитую слова секретаря РНБО О. Данілова, які чудово відображають і мою позицію, і я впевнена з нею погодяться більшість українців:
“ЗСУ зупиниться там, де будуть закінчуватися інтереси України”.
Загалом ситуація станом на 200 днів війни покращилася відносно перших 100 днів, які нам продемонстрували провал російських планів, але ще не дали розуміння наших перспектив. Зараз вже є позитивні тенденції, що можуть розвинутися в повноцінні успіхи і перемоги на всіх фронтах – конвенційних, дипломатичних, економічних. Головне не розслаблятися і розуміти, що це ще не кінець, і ми навіть не напівдорозі. Попереду ще багато роботи. Будуть і великі успіхи, і поразки. Головне не здаватися.
Побажаємо собі, щоб підсумки 300 днів війни були ще кращими, і настали швидше – десь на 250 день.
