Автор:
Російська військово-політична агресія проти України; геополітичне протистояння з глобальним Заходом; ядерні та неядерні загрози (часто замасковані під «міжнародний антикризовий менеджмент»), що продукує Росія у світове середовище ‒ все це загалом «відкриває» дискусію стосовно такої моделі реорганізації російського політико-географічного простору, яка б попередила подальший експорт на «міжнародний ринок» російського «хаосу» ‒ ключового ресурсу «історичної Росії». І якщо ще рік-півтора тому дискусії про розпад Росії можна було сприймати як політичну жовту пресу, то вже сьогодні загальні контури такого сценарію (як у вузькому так і широкому сенсі слова) принаймні віддалено проглядаються.
Сценарії трансформації російської держави стають вже не тільки питанням «під українським кутом зору»: проблему починають активно обмірковувати західні інтелектуальні еліти. Так, 23 червня цього року Комісією США з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінська комісія) було організовано конференцію під назвою «Деколонізація Росії: моральний та стратегічний імператив». В межах заходу обговорювалися питання трансформації колоніальної політики РФ по відношенню до оточуючих держав; політика Кремля стосовно титульних народів Росії; а також ‒ питання асиметричних відносин метрополії ‒ Москви, із своїми регіонами ‒ суб’єктами федерації.
Відзначився також колишній командувач об’єднаних сил в Європі Б. Ходжес, який заявив: «Я думаю, що військові США у цьому конфлікті мають включати “деімперіалізацію” Росії. Мені здається, що ми бачимо початок кінця Російської Федерації у нинішньому вигляді. До цього треба бути готовим… ми не були готові до розпаду СРСР».
У липні активісти Ліги Вільних Націй (головними чином ‒ активісти з Бурятії, Мордовії та Татарстану) закликали американського президента посприяти праву малих народів Росії на самовизначення. Відкритий лист до Дж. Байдена було приурочено активістами до щорічного «Тижня поневолених народів», який проходить у США з 1959 року.
22 липня цього року, у Празі, було проведено Форум вільних народів Росії на якому зібралися представники титульних національних меншин РФ, громадські активісти, експерти, представники російської політичної еміграції. В декларації форуму наголошувалося на дискримінаційній та асиміляторській стосовно малих народів Росії політиці Кремля; на відсутності реальної демократії та реальної участі етнічних меншин у політичному полі Росії. На заході окреслили цілий ряд стратегічних цілей: деколонізація, демілітаризація та депутінізація РФ, розрив із імперським стилем зовнішньої та внутрішньої політики, захист прав народів, розширення їх політичного представництва у політичній системі країни. Учасники форуму не виключили й формування нових державних утворень у «політичному тілі» РФ, чи навіть реорганізації федерації у конфедерацію. Результати форуму, як і активістська діяльність його представників звичайно ще дуже далекі до досягнення своїх політичних цілей. Проте, їх діяльність актуалізує та артикулює питання переформатування Північної Євразії.
Сьогоденна Росія все ще «прирощує» території та зони свого впливу шляхом зовнішньої експансії в Україні та на пострадянському просторі. Проте, політична історія часто демонструє, що сукупна критична маса різнорідних факторів може кардинально змінити ситуацію.
Відтак, які ж передумови переформатування Росії існують, хто у цьому зацікавлений, яким потенціалом володіє нинішній російський режим у сфері попередження дезінтеграційних процесів, і нарешті ‒ які моделі розпаду теоретично можливі, і, які вигідні Україні?
1. Передумови «російської катастрофи»
Те що Росія – імперія, не є новиною. Важливо те, що характерною рисою імперій є їх більша схильність до дезінтеграції та розпаду, у порівнянні з іншими історичними формами організації соціально-політичного середовища.
У розпаді імперій відіграють роль багато факторів, проте завжди є один наріжний – головна хвороба «імперського організму». Серед факторів розпаду імперій в історичний період Нового часу виділяють зокрема:
- економічна криза (Португалія, Іспанія): західні санкції та нерівномірність економічного розвитку російських регіонів як фактори загострення соціально-економічного потенціалу режиму;
- національна та релігійна напруженість (Австро-Угорщина, Югославія): актуальний для Росії фактор;
- військове протистояння (Друга Німецька Імперія, Третій Рейх, Японська імперія, Радянський Союз в Афганістані): сьогодні Росія загрузла у війні з Україною;
- деколонізація (Великобританія, Франція, Голландія, Бельгія): розподіл Росії під кутом зору продовження процесів деколонізації світу;
- смисловий та ідеологічний вакум (Радянський Союз): наразі, відсутній як фактор розпаду Росії.
Класичні імперії нашого часу ще більш уразливі до зовнішніх подразників. Так, Жерар Ролан аналізуючи перспективи класичних імперій у наш час, відзначає, що імперії є екстрактивними державами ‒ утвореннями де податкові надходження та ресурсна рента залучені до фінансування силового блоку (армія, поліція, спеціальні служби, приватні військові корпорації), забезпечення «годування» еліти (керування державними підприємствами, ліцензії на видобуток корисних копалин, «ярлик» управління регіонами, контроль над ЗМІ) та власне вищої державної особи (президентська адміністрація, маєтки, яхти). Відтак будь-які ресурсні витрати спрямовані на скріплення режиму, його захист від зовнішніх подразників, попередження внутрішньої дестабілізації та експансію. Багатонаціональний характер імперій теж надає їм суттєвих преференцій у сучасному світі, у контексті сецесійних тенденцій навіть у державах Старої Європи (Шотландія ‒ у Великобританії, Каталонія ‒ у Іспанії). Водночас, як відзначає експерт головним фактором кризи класичних імперій у наш час є криза їх «класичного цілепокладання»: раніше імперії розширювалися територіально з метою захоплення землі (головний ресурс в доіндустріальних суспільствах), рабів, природних ресурсів. Натомість, на сьогоднішній день ключовим ресурсом виступає людський капітал, який Росія активно втрачала останні 30 років через еміграції та «витік мізків». Людський капітал ефективний тоді, коли відтворює свою енергію за власної ініціативи, а не через примус, як це відбувалося в рабовласницьких, феодальних чи тоталітарних державах.
Сходження та занепад імперій часто розтягується на століття. Причому, у стані напіврозпаду імперія може тимчасово «відігравати» втрачені позиції: так було із Радянським Союзом, який майже повністю зібрав втрачені Російською Імперією території та навіть розширив зону політичного та ідеологічного впливу на Центрально-Східну Європу. Подальше розширення ‒ афганська авантюра ‒ вкупі з цілим рядом чинників призвели до того, що П. Кеннеді називає «імперським перенапруженням», а Д. Флоріг ‒ «гегемоністським замахом»: зменшення ресурсів та можливостей утримувати «політичну периферію».
Росія є континентальною імперією, просторове мислення якої чітко зафіксоване в її державному гімні:
«От южных морей до полярного края раскинулись наши леса и поля. Широкий простор для мечты и для жизни грядущие нам открывают года».
Саме континентальний характер імперських проектів Росії, на думку В. Єрмоленка робить їх такими живучими в історичному вимірі. Просторове мислення та відсутність природних кордонів ‒ океанів, гірських хребтів ‒ підштовхує імперський центр до постійного створення штучних просторових бар’єрів, шляхом поглинання нових країн, які й відіграють роль «просторового буферу». Найбільш історично відомі військові кампаній проти Росії зазнавали поразки не в останню чергу тому, що армії вторгнення загрузали в безмежних просторах окупованих Росією країн, витрачаючи більшість своїх ресурсів на підходах до самої Росії. Нагадаю, що ключовою російською претензією напередодні масштабного вторгнення в Україну була нібито «загроза розширення інфраструктури НАТО до російських кордонів» та «зменшення часу підльоту до Москви розміщених в Україні ракет НАТО».
Окремо варто розвіяти й російський імперський міф про «непереможність Росії». Як відзначає татарський історик К. Галєєв, даний міф ґрунтується головним чином на перемозі Росії у двох великих війнах: російсько-французька війна (в російській історіографії ‒ «Вітчизняна війна 1812») та Друга світова війна («Велика вітчизняна війна»). Але, як відзначає експерт, в обох війнах Росія знаходилася в одному військово-політичному таборі з двома потужними торгово-економічними та технологічними гігантами, які ділилися з нею своїми ресурсами: Великобританія ‒ у першій війні; Сполучені Штати ‒ у другій. А враховуючи порівняльні втрати Росії та її союзників у тих війнах, як відзначає історик ‒ «Росія по суті носила для них каштани з вогню». Реальну «непереможність» Росії можна побачити на прикладі російсько-японської війни (яка призвела до революції 1905 р.), радянсько-фінської (яка «оголила» перед Германським Рейхом усі слабкості радянської армії), Афганська війна (що стала одним з факторів розпаду СРСР), Перша війна в Ічкерії (що завершилася ганебною поразкою та мало не запустила парад суверенітетів всередині Росії), і, нарешті ‒ війна проти України.
Як заявив російський державний діяч В. Сурков:
«Росія буде розширюватися не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому, що це фізика».
Утім, як справедливо зауважив український дипломат А. Левченко:
«Якщо Росія збирається розширюватися, то вона просто лусне – це фізика».
2. «Російський пиріг» на «геополітичному столі»
Ідею «демонтувати не лише Радянський Союз та Російську імперію, а й саму Росію, щоб вона більше ніколи не змогла загрожувати світу» приписують директору ЦРУ Роберту Гейтсу та міністру оборони США Діку Чейні, ще в 90-х. Натомість, американський президент Джордж Буш старший на початку був навіть проти розпаду СРСР. Стратегія європейських еліт останні три десятиріччя полягала у спробі інтегрувати Росію через економічні проекти, публічну дипломатію та можливості для російських еліт на Заході, й таким чином попередити російську агресію; натомість Росія, вибудовуючи таку взаємозалежність зі своєю сторони, набула самовпевненості в ідеї, що ЄС «проковтне» будь-яку витівку Росії.
У нинішніх західних еліт загалом двояке відношення до розпаду Росії: з одного боку для усіх очевидна роль Росії у продукуванні світових загроз; з іншого боку існує й цілком конкретне розуміння наслідків розпаду Росії за прикладом розпаду СРСР ‒ сьогоднішня війна Росії проти України є відлунням краху радянського проекту. США зі свого боку не можуть допустити розпад РФ не підготувавшись до цього, і, таким чином, «віддавши на відкуп» написання «сценарію» розвитку подій Євросоюзу та Китаю.
Натомість, у КНР теж неоднозначне сприйняття Росії. З одного боку, поки що РФ для КНР відіграє роль ресурсного «стратегічного тилу» і «тарану», у контексті протистояння з глобальним Заходом ‒ Росія змушує США відтягувати частину своїх ресурсів з Індо-Тихоокенського регіону до Європи. З іншого боку в Китаї пам’ятають, що Росія брала участь у європейських поділах Китаю й займає частину його історичних територій; російські спроби капіталізувати протиріччя глобального Заходу та КНР, ще напередодні російського вторгнення в Україну, не додали «балів» російсько-китайським відносинам; а залежність РФ від торгово-економічних та дипломатичних відносин з Китаєм взагалі робить відносини між державами васальними за своєю суттю.
Нині Росія займає гібридне геополітичне положення на світовій арені: географічно вона і Європа, і Азія; цивілізаційно ‒ і не Європа, і не Азія: показово, що російський герб за візантійською традицією дивиться у два боки ‒ на Захід та на Схід. Проте, такий стан речей призвів до комплексу меншовартості по відношенню до Заходу та Сходу; комплексу, який вилився в месіанську концепцію «Москва ‒ Третій Рим» ‒ проект, який спираючись на православ’я мав взяти під своє крило обидва континенти в єдиний політичний простір ‒ Євразію. Таке геополітичне положення, насправді, потенційно несе для Росії як можливості, так і загрози.
Можливості для Росії у кордонах 1991 р. ‒ «транзитний коридор» між Заходом та Сходом, «арбітр» що стабілізує інтереси регіонів. Загрози полягають в тому, що Росія відмовляючись виконувати таку роль стає: або чиїмось васалом; або жертвою змови щодо свого розподілу. Так, Ю. Романенко відзначає, що нинішня суперечка між США та КНР ‒ це, по-суті, суперечка за ресурси та ринки; суперечка яка може бути вирішена за рахунок «третього зайвого» та слабшого, яким є Росія. G2, або «Кімерика» / «Хімерика» (Chimerica) ‒ концепція, що була запропонована Н. Фергюсеном та М. Шуларіком, як союз двох гігантів ‒ США та КНР. Хоча, після військово-політичних маневрів двох держав довкола Тайваню такий союз виглядає примарним, тим не менш не можна виключати, що перед загрозою прямого військово-політичного зіткнення обидві держави сядуть за стіл переговорів та вирішать власні суперечки «справедливо» розділивши «шкуру російського ведмедя».
3. «Ресурсне забезпечення» російського режиму
Розмірковуючи про слабкі місця сучасного російського проекту буде некоректно не відзначити і його сильні сторони. Прикро визнавати, але такі «ресурсні автократії» як Росія все ж таки володіють істотним запасом міцності перед зовнішніми загрозами. Як повідомляє Фінський Центр досліджень енергетики та чистого повітря, за перші сто днів війни Росія заробила на експорті вугілля, нафти та газу 93 млрд. доларів, з яких 61% припадає на країни ЄС. Не відстають від ЄС і США: так, видання Assosiated Press відзначає, що Росія заробляє на продажі сировини до США більше 1 млрд. доларів у місяць: і це при тому, що США та ЄС ввели стосовно Росії санкційний режим ‒ і це далеко не єдині країни в структурі російського експорту. Добре закріпилася Росія і на ринку агрокультур: згідно з аналітикою Visual Capitalist місце РФ в структурі світового ринку пшениці складає близько 8,4% на 2020 р. (Україна ‒ 3,1%). В. Куртєв наголошує й на виключному положенні «Росатому» на урановому ринку: РФ контролює 45% світового ринку збагачення урану та 17% ринку збагачення ядерного палива. Загальні інвестиції «Росатому» в ядерні проекти закордоном становлять 130 млрд. доларів.
Спроби глобального Заходу дипломатично ізолювати Росію теж зазнали поразки: лише трохи більше чверті країн світу ввели проти РФ санкції ‒ це або самі держави Заходу, або країни що відчувають до Заходу глибокий пієтет; близько половини членів ООН ‒ 93 країни ‒ підтримали резолюцію про припинення участі Росії у Раді з прав людини. Натомість, РФ використовуючи свої торгово-дипломатичні інструменти змогла суттєво наростити торгівлю з незахідними країнами.
Внутрішні політичні ресурси Кремля ‒ це суцільна державна монополія над економікою, потужний військово-поліцейський апарат, «стерилізоване» системне / несистемне опозиційне поле та «відредагована» політична активність. При цьому, російський режим володіє цілком достатнім легітимаційним ресурсом. Хоча в політичних автократіях важко аналізувати суспільну думку, утім «злиті» закриті опитування Федеральної служби охорони РФ демонструють підтримку «спеціальної операції» на рівні 55-60% проти 30% ‒ стала підтримка режиму «глибинним народом» Росії.
4. Російські «корисні ліберали»: чи настільки вони корисні для України?
На перший погляд може скластися враження, що 30% росіян, які не підтримують «спеціальну операцію» ‒ цілком достатня цифра для соціальної бази більш-менш дієвого опозиційного та антивоєнного руху. Але глибший аналіз цієї цифри викликає цілий ряд питань: вони не підтримують тільки «спец. операцію»; не підтримують її міжнародні та економічні наслідки для Росії; кого вважають відповідальним за розв’язану війну; яке їх відношення до окупації українських територій?
На мою думку, «політичний барометр» для визначення «хороших росіян» включає три питання:
- відношення до України (індикатор імперськості): «російська історична територія», «братська країна», «сусідня держава»;
- компенсації Україні за війну (індикатор колективної відповідальності): «оплачує сама Україна», «оплачує Захід», «оплачує Росія» (чи «Росія разом з міжнародним співтовариством»);
- приналежність Криму (індикатор відношення до окупації чужих територій): «російський» чи український, відповідно.
Лише останні (!) відповіді по всім трьом питанням виводять політичний портрет «хорошого росіянина» (за винятком публічних осіб, які можуть бути частино російської резидентури): власне, тільки з представниками цієї соціально-політичною групи Україна та Захід можуть вести політичний діалог, принаймні на певних етапах. Хоча й ця «формула» визначення «порядних росіян» не є ідеальною, тому що не охоплює цілий ряд другорядних питань, та не дає відповіді яким бачить майбутнє своєї країни цей соціальний прошарок; чи, іншими словами ‒ на яку глибину трансформації самої Росії представники цієї групи готові.
Звичайно, з відверто отруйними персонажами як от К. Собчак (яка чомусь періодично з’являлася на українських політичних програмах) та ув’язненою «іконою» російського опозиційного руху О. Навальним ‒ нам розмовляти нема про що: перша ‒ колишній фіктивний «кандидат» в президенти Росії та донька Анатолія Собчака, який увів В. Путіна в політичні кола; другий ‒ вважає Крим російським та критикує ідеї постачання зброї Україні, у минулому учасник російської радикально-націоналістичної акції «русский марш». З іншими, менш заплямованими персонажами, так чи інакше потрібно співпрацювати ‒ особливо з тими, які мають публічні канали комунікації з російською аудиторією, як от О. Невзоров, до персони якого звичайно теж багато питань.
Проблема російської політики ‒ проблема, яка відбивається й на Україні ‒ це відсутність політичної конкуренції й тотальна політична монополія, як це визначає С. Закревський, «корпорації чекістів». Ерозія цієї політичної монополії принаймні у головах частини росіян ‒ важливий фактор та політичний фронт у справі деконструкції нинішнього режиму, й, у перспективі, російської держави.
5. Моделі «російського розпаду»
5.1. «Депутінізація» та «Росія майбутнього»
Постійні загрози Росії нанести удар по «центрах прийняття рішень» України, зворотно виражає «централізоване мислення» самої російської еліти: гіпертрофована «закільцьованість» влади на особі російського президента може призвести до тимчасового розбалансування політичної системи РФ, у випадку його фізичного чи політичного усунення: але й це ‒ «у кращому випадку». Обриси процесу політичного транзиту, які приховано протікають у Росії (закріплення та розширення політичної монополії ФСБ, за рахунок інших елітарних груп РФ) дають підстави для розгляду іншого сценарію – трансформацію Росії в агресивний проект «сталінського типу» 30-40-х (навіть без Путіна), приправленого «логікою мислення» радикально-націоналістичного табору (О. Дугін, І. Стрєлков, тд).
Якщо війна завершиться «вже сьогодні», навіть коли Україна повністю відновить територіальний статус-кво в межах «кордонів 1991 без жодних політичних поступок» зі свого боку, це ніяк не змінить перспективу російської загрози Україні, за умови, що російське суспільство та політичні еліти збережуть наявну політичну культуру; а, відтак, РФ залишиться єдиним централізованим територіально-політичним простором.
Частина західних еліт, російських «політ. емігрантів», українських обивателів, наївно розраховуючи на «смерть Путіна», намагається поранжувати російського президента, еліти та суспільство за рівнем відповідальності за злочини. Насправді різниця тут тільки в тому, що президент ‒ приймав рішення, еліти ‒ їх реалізовували, суспільство ‒ активно чи пасивно підтримувало.
Думка про те, що Росію «не треба принижувати», сутнісно виражає хибну стратегію частини західних еліт вибудувати відносини з «не приниженою Росією майбутнього» («Росія майбутнього» ‒ проект О. Навального), перечекавши «путінську бурю». Модернізована «Росія майбутнього» (з О. Навальним чи без) ‒ це Росія минулого, але яка інтегрована у глобальний світ: морально виправдана, залучена до західних економічних та технологічних благ ‒ така ж небезпечна для України.
Висновок: демонтаж путінської системи влади не може бути для України гарантією безпеки.
5.2. Російський напіврозпад
Вочевидь, лише знесення діючого політичного режиму в РФ замало для убезпечення України та світу. Демонтаж «путінізму» ‒ у вузькому (відсторонення Путіна) і широкому (всієї кримінально-чекістської кліки) сенсі ‒ є лише першим кроком у розпаді «імперського російського простору».
Розмірковуючи про імперський територіально-політичний простір РФ коротко окреслимо його межі на «зовнішньому» (умовно, «периферійному»), та «внутрішньому» рівнях.
«Зовнішній рівень» включає:
- російські фінанси в іноземних банках, інвестиційні та економічні проекти, енергетичну інфраструктуру, бізнес та нерухомість, як політичні інструменти та економічна опора режиму;
- інформаційні ресурси (міжнародні медіа-агентства), як фактор пропаганди;
- вплив на внутрішню та зовнішню політику країн «ближнього / далекого» зарубіжжя;
- військові бази за межами РФ (в межах ОДКБ, поза ним ‒ Сирія, бази ЧВК в інших державах), як фактор геополітичного впливу;
- окуповані території та окупаційні військово-політичні адміністрації на територіях України, Грузії та Молдови, як фактор впливу зовнішню / внутрішню політику цих держав;
- військовий контингент та маріонетковий поліцейський режим А. Лукашенка в Білорусі.
Розпад «зовнішнього імперського простору» по цілому ряду напрямів вже відбувається: санкційний режим проти РФ, закриття мовлення російських медіа закордоном, звуження російського впливу у Середній Азії, Закавказзі та Балканах; деокупація Україною своїх територій.
Розпад на «внутрішньому рівні» стосується перегляду вже кордонів самої Росії на 1991 р.:
- «політична емансипація» малих титульних народів РФ (деколонізація Росії);
- втрата територій через претензії сусідніх держав: Фінляндії (Карелія), Німеччини / Польщі (Калінінградська область), Японії (Курильські острови, Південний Сахалін), КНР (Далекий Схід).
Якщо розпад «зовнішнього імперського простору» цілком зрозумілий, з практичної точки зору, то із внутрішнім виникає цілий ряд питань та зауважень.
У конституції РФ зафіксована 21 автономна республіка, 9 автономних країв, 1 автономна область, 46 областей, 4 автономні округи, 2 міста федерального значення (звичайно, не враховував т.о. Крим та Севастополь). Кордони суб’єктів федерації часто розділяють представників малих титульних етносів між різними регіонами: навіть якщо національна свідомість переважить імперську, гіпотетичному «референдуму за відділення» має передувати референдум за виокремлення етно-територіальної автономії. Загальна мапа етнічного розселення демонструє, що етнічні росіяни представляють абсолютну більшість, майже в усіх регіонах країни. Часто буває, що представники певного «неросійського» («нерусского») етносу проживають у селах, в яких інституційно важко вести політичну боротьбу; натомість в містах представлені переважно етнічні росіяни. Як відзначає Я. Божко, в РФ лише етнічні росіяни, чеченці і татари мають певний рівень політичної суб’єктності, чого замало для «весни народів». Звичайно, можна аргументувати, що етнічних росіян в РФ значно менше ніж надає офіційна статистика, але (як мінімум) з політично «русифікованими» українцями та білорусами етнічні росіяни забезпечують собі політичну більшість в переважній частині регіонів.
Що стосується зовнішніх претензій на «внутрішні» російські території то тут теж виникає ряд питань: через який правовий механізм та під яким приводом буде відбуватися теоретичне повернення відірваних Росією в різні періоди територій? Хіба що референдуми за приєднання. Утім, для європейських країн питання приєднання територій не є актуальним: держави ЄС цікавлять ресурси, економічні та гуманітарні проекти; своєю чергою КНР більше зацікавлена в «освоєні» всієї Росії, а не окремих регіонів які Росія колись в неї анексувала (хоча, одне іншому і не заважає).
Але все ж таки, уявімо найгірший для Росії сценарій: Північний Кавказ, Казань, Тива, Якутія, та інші регіони з «неросійською» більшістю проголосять незалежність; а сусідні держави повернуть вкрадені Російською Імперією та Радянським Союзом території. Такий сценарій несе в собі цілий ряд прихованих ризиків та загроз: за результатом відповідних процесів Росія стане майже моноетнічною національною державою з переважно етнічною російською більшістю (останнє ‒ мрія російських націоналістів); в сусідніх державах (існуючих і новоутворених) зосереджуватимуться потужні проросійські осередки спротиву; в самій Росії почнуть назрівати «непророблені» ідеї націонал-реваншизму, схожого на «веймарський синдром» Німеччини після Першої світової. Натомість, Росія все ще залишиться найбільшою в світі державою світу з населенням більше 100 млн. осіб.
Висновок: Московське Царство «відновилося» після Лівонської війни та «Доби смути», Російська Імперія «відновилася» (в СРСР) після Першої світової та громадянської війни, сучасна РФ «відновлюється» після краху СРСР, «Росія Майбутнього» «відновлюватиметься» після краху РФ. Відтак, для України сам по собі розпад РФ ще не є гарантією безпеки.
5.3.Інституціоналізація розпаду
Ситуація може виглядати, як глухий кут, якщо зміна влади чи розпад Росії можуть у будь-якому випадку призвести до негативних сценаріїв. Проблема в тому, що владний транзит та територіально-політична дезінтеграція РФ поверхнево сприймаються як явища само собою зрозумілі, взаємопов’язані та почергові. У цьому «політичному рівнянні» явно не вистачає певної проміжної ланки, яка б з’єднувала ці «змінні», щоб результат виявився для нас конструктивним.
Позиція скептиків «російського розпаду» концентрується довкола цілком раціональних ввідних: хто прийде до влади після Путіна та ФСБ, або інакше ‒ чи зможуть ті хто прийдуть попередити «війну усіх проти всіх» на російських уламках; хто контролюватиме ядерну, хімічну та (за наявності) біологічну зброю; на які сегменти може розпастися Росія; хто забезпечить правовий режим та соціально-політичний порядок; чи не призведе російський розпад до світової економічної кризи; чи не спровокує розпад РФ хвилю міграцій; чи не почне територією Росії стихійно поширюватися ісламський фундаменталізм; і ще велика кількість питань.
Попереджу зауваження, що себто «нас це взагалі не має хвилювати: чим у Росії гірше ‒ тим нам краще». Проблема полягає в тому, що поки існує принаймні 1 км. російсько-українського кордону ‒ все що там відбувається буде відбиватися і на нас: розпавшись, Росія може своїми «уламками» поховати багатьох поза своїми межами. Нагадаю, що викликана масштабним російським вторгнення проблема з поставками українських зернових культур призвели до загрози голоду у ряді регіонів; доля сировинної економіки Росії в структурі світового господарства в рази перевищує долю України.
«Історична Росія» вже розпадалася, утім фрейми колективної пам’яті та імперська ідентичність знову запускали повторний сценарій зовнішньої експансії; демократичний устрій мав певне місце в історії ‒ Новгородська боярська республіка, «Тимчасовий уряд», «Перебудова». Проте політична культура російських еліт та суспільства, нищили демократичні тенденції (Новгородська республіка була знищена Московським царством) та записували відповідні періоди в «добу смути».
Можливо частково Росія і розпадалася, але, в кінці кожного політико-історичного циклу не розпадалося імперське, мілітаристське, месіанське мислення: навіть навпаки ‒ з кожним циклом воно ще міцніше закріплювалося. Експансія стала такою «органічною» моделлю скріплення голови держави, еліт та суспільства, що відсутность експансії (чи її невдалий результат) призводив до кризи та тимчасової / часткової втрати імперської периферії. Після кризи, новий лідер формував новий консенсус між владою, елітами та суспільством перепрограючи сценарій.
Відтак між демонтажем режиму та коректною деконструкцією Росії пролягає глибока, системна трансформація суспільства та політичної системи. Подібну трансформацію пережило «ядро» держав «Осі» ‒ Західна Німеччина, Італія та Японія. Так само сьогоднішня Росія потребує глибокої та всеосяжної «денацифікації», «демілітаризації» та «демократизації»:
1. «Денацифікація» Росії на мета-рівні ‒ повне переосмислення Росією своєї історії, минулого та культури: підвалинами такого переосмислення може бути лише повне перезавантаження освітньої, інформаційної, гуманітарної сфери та політики пам’яті. Головна мета ‒ повна зміна парадигми мислення; визначення своєї ролі у злочинах проти людства, в історичному розрізі ‒ як мінімум останні 30 років.
В суто практично-організаційному рівні денацифікація Росії передбачає розпуск усіх діючих політичних партій та організацій; повне перезавантаження правоохоронних органів та спеціальних служб; заміна кадрового складу представників освітньої та культурної сфери; оновлення методичних рекомендацій в освіті та культурі. Підведення правової бази під нові реалії. Створення «культурного ландшафту пам’яті» жертвам агресій та диктатур путінізму, радянської та імперської епох.
Проведення трибуналів над політиками, державними службовцями, ідеологами, «технологами», військовими, представниками правоохоронної та судової сфер, діячами культури, спорту та естради; проведення слідчих дій на предмет їх конкретно-практичної підтримки діючого режиму.
2. «Демілітаризація» Росії, головним чином, передбачає як мінімум, повне вилучення ядерної, хімічної, біологічної зброї а також усіх зразків балістичних та крилатих ракет. Держави, які історично пройшли повне скорочення своїх збройних сил до рівня поліцейської структури, все одно рано чи пізно відновлювали їх у тому чи іншому вигляді: важливо те, який мотив використання збройних сил.
3. «Демократизація» Росії передбачає в першу чергу перехід до реального федералізму, як фактору політичної участі жителів окремо взятого регіону. Не розписувати банальних речей про необхідність політичного плюралізму, побудови громадянського суспільства, вільних ЗМІ, відкритої партійної та виборчої систем ‒ це само собою розуміється.
Другим важливим фактором «демократизації» Росії є переформатування кордонів суб’єктів федерації, їх максимальне приведення до меж компактного розселення титульних народів Росії.
Відтак, задля конструктивної (!) дезінтеграції, Росія повинна пройти етап «інституціоналізації розпаду» ‒ створення адміністративно-політичних, правових, економічних, регіональних, соціокультурних, безпекових, дипломатичних передумов конфедералізації Російської Федерації. Тобто, говорячи більш простою мовою, створення таких умов, коли більш оптимальною моделлю організації російського політичного простору стала конфедерація ‒ союз суверенних національних республік, регіонів та територіально організованих ідентичностей: окрім національних республік перспективу виокремлення також отримають субрегіони, які в силу специфіки господарського життя та наявних мінеральних ресурсів зможуть будувати окремі державні утворення (умовні, «Уральська», «Сибірська», «Далекосхідна» республіки і тд.); фрагментація російського політичного простору може призвести й до виокремлення окремих ідентичностей в рамках російського етносу ‒ сибіряки, помори, жителі півдня. Колективна відповідальність росіян має лише підштовхувати до «виходу» з російської, себто імперської ідентичності (на користь будь-якої іншої), яка має стійко асоціюватися із злочинами проти людства, ганьбою та смертю. Відповідний процес є еволюційним, складним, довготривалим, але єдино вірним з точки зори вирішення «російської проблеми».
Можна звичайно заперечувати, що «Захід вже намагався демократизувати Росію», проте насправді в більшій мірі Західні країни йшли «шляхом найменшого спротиву», роблячи ставку на бізнес-проекти та економічну інтеграцію. Сьогодні, все гучніше звучать голоси, що стратегія стосовно Росії виявилася провальною.
Каталізатором запуску процесів ерозії «зовнішнього» та «внутрішнього» імперського рівня може бути російська поразка в Україні, забезпечення якої ‒ спільна справа цивілізованої частини міжнародної спільноти.
Територія Росії виключно багата усіма видами ресурсів, які часто «простоюють». Відтак, Північна Євразія може стати «інвестиційною Меккою», як для традиційних міжнародних акторів, так і для транснаціональних корпорацій, які безумовно будуть зацікавлені в розробці економічних, галузевих, інфраструктурних проектів. Не має відставати й Україна: так, П. Кульпа запропонував ідею націоналізації Північного потоку-2 на користь України, як однієї з форм репарацій за збитки у війні.
Україна, як держава, що найбільш постраждала від імперських зазіхань Росії має активно розвивати дискурс розпаду РФ під кутом зору деколонізації. Для цього мають запрошуватися не лише кволі національні та опозиційні, дисидентські рухи Росії (як от Ліга Вільних Націй), але й держави Центрально-Східної Європи, що в різні періоди страждали від російського імперіалізму; представники Грузії, Молдови, білоруської опозиції; політичні сили та лідери в інших державах; міжнародні та правозахисні організації. Ідея російського розпаду має бути «продана» міжнародному товариству, як вигідна «інвестиція в майбутнє» всього світу та запорука міжнародного миру.
Висновок: лише політична формула – демонтаж режиму => інституціоналізація розпаду => конфедералізація – здатні забезпечити відкритий, інклюзивний, демократичний постросійський простір у Північній Євразії, що іманентно виступає дійсною гарантією безпеки України.
