Французький хід конем і паростки реалізму


Нещодавно розпочались дискусії про можливу відправлення військ країн НАТО в Україну в індивідуальному порядку.

Мова зараз не про амбіції Макрона стати лідером об’єднаної Європи, а про те, що він розкрив головний задум цієї ідеї.

Присутність військ НАТО чи країн, які не є членами альянсу, дійсно, створює стратегічну дилему для Росії.

Одна справа, коли російські пропагандисти волають на ефірах, що Росія воює з НАТО, але зовсім інша справа дійсно з ними воювати.

Росія, як і Північно-Атлантичний Альянс, уникає прямої військової конфронтації.

У Кремлі неодноразово гучно заявляли, що західна зброя і техніка, яка постачається Україні, стане законною ціллю для російських ракет. Однак, чомусь росіяни не наносять точкові удари по логістичних хабах і портах Польщі, через територію якої йдуть усі військові вантажі. Такий удар означатиме перехід від вербальних погроз до військової конфронтації.

Навіть якщо альянс не застосує статтю V Вашингтонського договору, то на поставки озброєння і фінансову підтримку це точно матиме вплив. Присутність військ союзників на території України, якою б не була мета їх “візиту”, дозволить суттєво знизити ризик ударів ракетами як по критичній інфраструктурі, так і по військових об’єктах.

Чи є такий досвід у практиці міжнародних миротворчих місій?

Звичайно, поняття безпеки Європи і війна в Україні – це невід’ємна тема як Мюнхенської конференції, так і будь-якого саміту НАТО, що відбувся починаючи від 2014 року. Терористична загроза від ІДІЛ, війна в Сирії, спроби стабілізації Афганістану – це операції НАТО в країнах, які не є членами альянсу, проте ситуація в яких напряму зачіпає його інтереси.

Ключовим фактором також залишається подальша роль Сполучених Штатів та їх політичний курс після президентських виборів.

Так, Україна – не член Північно-Атлантичного Альянсу, тому правознавці можуть як завгодно жонглювати термінами та формулюваннями Будапештського меморандуму. Однак, вартий уваги один нюанс – тема ядерної зброї – доволі болюче питання для американського впливу. Ядерний клуб не поповнюється новими членами із країн ЄС з тієї причини, що Вашингтон все ще тримає безпекову парасольку над Європою.

“Я розумію, що умиротворення може здатися легшим шляхом. Але насправді – це глухий кут. Я боюся, що якщо Америка не об’єднається з Європою, щоб забезпечити українську перемогу, наша спільнота демократичних держав почне ламатися. Союзники почнуть шукати інші способи гарантувати собі безпеку, а деякі з них почнуть тягнутися до остаточної зброї”

У перекладі з мови дипломатії – це означає, що залишивши Україну віч-на-віч із РФ, США продемонструє, що договори з американцями не дуже надійні й вони готові зламати власні гарантії безпеки, які дали в обмін на роззброєння. Одна справа обіцяти вступ в НАТО Грузії чи Молдові, а зовсім інша – бути пов’язаним, хай не ідеальним з точки зору міжнародного права, але договором.

Доволі пізно, але вочевидь, Захід нарешті починає розуміти, що є божевіллям повторювати одні й ті ж дії, сподіваючись на інший результат. Але саме цим він і займався, намагаючись умиротворити Путіна.

  • Владислав Ковальчук

    Засновник АЦ “Хімера”

    Випускник Варшавського Університету Суспільно-Гуманітарних Наук (University of Social Sciences and Humanities) факультету міжнародні відносини. Має ступінь магістра за спеціалізацією Національна Безпека, виданий Люблінським Університетом імені Марії Кюрі-Склодовської.
    Раніше один з організаторів щорічних конференцій і постійний аналітик Intermarium Support Group.

    Сфера наукових інтересів:
    Міжнародні відносини, правосуддя перехідного періоду, боротьба з тероризмом, асиметричні конфлікти, війна з наркотиками, діяльність спецслужб.

Обговорити публікацію можна в нашому телегам-чаті:


XIMERA не несе відповідальності за наслідки публікації та використання матеріалів, розміщених на сайті в інших джерелах. Думка авторів публікацій, коментарів, розміщених на наших сторінках, може не збігатися з думками і позицією Центру.
Цитати подано зі збереженням оригінальної орфографії та пунктуації.