Автор:
Казахстан стає віддзеркаленням ерозії політичного впливу РФ у Середній Азії.
Заява президента Казахстану на Петербурзькому міжнародному економічному форумі стосовно невизнання ОРДЛО та будь-яких квазідержав стала лише публічним, вербальним вираженням даних процесів.
Токаєв, по-суті, піддав критиці ключову стратегію Кремля на пострадянському просторі: штучна дестабілізація сусідньої держави та утворення в окремих її частинах квазідержавних, мілітаризованих утворень, військово-політичних плацдармів для подальшої агресії.
Політична криза
Початок року 2022 року відзначився масштабними акціями протесту у Казахстані. Не дивлячись на антисистемний характер протесту, головним вигодонабувачем став діючий президент К. Ж. Токаєв: заміна ключових інтересантів колишнього «лідера нації» Н. Назарбаєва представниками «токаєської корпорації» повністю трансформували політичну реальність в країні.
Для Кремля політичні процеси у «м’якому підчерев’ї» стали тривожним дзвінком не тільки у зовнішньополітичному вимірі. Події в РК продемонстрували усю хиткість інституту «політичного наслідувача» та громіздкої інфраструктури, яка покликана обслуговувати «політичну пенсію» й гарантії політичної/бізнес-безпеки «колишнього» голови держави. Саме з Казахстану РФ «списувала» модель Держради з її функціоналом гіперконцентрації політичного впливу в державі: власне, саме цей орган планував очолити Путін, як один з варіантів «завершення» свого президентства.
Взагалі будь-який транзит влади, в якому одним з учасників прямо чи опосередковано виступає соціальний протест як явище/громадянське суспільство як суб’єкт, викликає в РФ «екзистенційну політичну кризу» (особливо в державах, яким не пощастило стати «сферою історичних інтересів» Росії).
РФ все ж виявила бажання вижати максимум з кризової ситуації, яка виникла в партнера по ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку) та ЄАЕС (Євразійський економічний союз):
- збільшити вплив на сусідню державу, політичний режим та керівництво якої в певний момент знаходилися на краю політичної прірви;
- через «миротворчу операцію» в РК Росія спробувала реанімувати морально збанкрутіле ОДКБ;
- продемонструвати лідерам пострадянських сатрапій рішучість у намірах забезпечувати «проросійський вектор стабільності»/проросійський варіант зовнішньополітичної «багатовекторності»;
- перед Заходом та КНР окреслити можливості підтримати «безпеку» у транзитному регіоні Центральної Азії.
Останній мотив був особливо важливим у контексті геополітичних торгів із Заходом після «безпекових» ультиматумів Росії у 2021 р.; залучення Китаю у протистоянні із Заходом по «українському питанню»: давня російська традиція торгувати псевдо-безпекою, що тим не менш знаходить відгук у певного прошарку корисних ідіотів на Заході.

Нейтралітет і багатовекторність
Важливо відмітити, що тотальне розхитування ситуації в РК не було вигідно жодному потужному міжнародному гравцю (і найбільше КНР). Казахстан є важливою логістичною ланкою транспортування китайських товарів до Європи, Росії та Близького Сходу. Крім того, понад 20% казахського експорту в КНР – це газ, близько 15% – нафта. Більше 40% світових уранових покладів зосереджено саме в Казахстані. Політична монополія однієї зі сторін ‒ чи то США, чи то ЄС, КНР, Туреччини чи Росії ‒ суттєво порушить баланс сил в регіоні.
На початку січня ситуація виглядала як виграшна для Росії в міжнародно-дипломатичному вимірі та й всередині самого Казахстану.
Утім майже одразу Росія зазнала істотних розчарувань:
- Токаєв проявив помітну оперативність в розбудові постназарбаєвської політичної архітектоніки, швидко повернувши політичну стабільність: а отже не дозволив кинути країну в надглибокі безпекові обійми військово-поліцейської машини Росії, як це сталося в Білорусі після протестів 2020 р.;
- призначення Міністром інформації та суспільного розвитку Аскара Умарова викликало суттєвий резонанс в політичних та пропагандистських колах РФ: казахського політика окреслили не інакше як «націоналістом» та «русофобом» через його підтримку націобудівних візій.
Після масштабування російської агресії проти України, РК зайняла формально нейтральну позицію (зокрема й під час голосування за резолюції ООН по Росії). Водночас офіційний Казахстан наголосив, що участь військових сил країни в рамках різних форматів місій ОДКБ в Україні виключається. Президент країни також запропонував представити свою країну в якості переговорного майданчика. Також, Казахстан зголосився передати Україні гуманітарну допомогу. Водночас ще недавно дестабілізований Казахстан став неочікуваним тилом для російських політичних туристів, підприємців та громадян РФ, які вирішили перечекати «санкційну бурю», яка охопила РФ.
На початку квітня крах «спеціальної операції» як формату блискавичного завоювання України став очевидним навіть в кремлівських кулуарах, що й стало причиною виведення збройних формувань РФ з Північної та Північно-Східної України.
На цій хвилі керівництво РК стало більш активно корегувати свій нейтралітет з проросійської багатовекторності на дійсну багатовекторність (яка, звісно, не відміняла взаємовідносин з РФ).
На початку квітня Токаєв опублікував статтю в The National Interest, в якій чітко назвав війну в Україні війною, а не спеціальною військовою операцію; заявив про підтримку територіальної цілісності України:
«…у нас склалися глибокі традиції дружніх стосунків із Україною. Ми поважаємо її територіальну цілісність, як і переважна більшість країн світу».
Наголосив на прихильності підтримці санкційного курсу проти Росії:
«Казахстан не буде інструментом для обходу санкцій проти Росії із боку США та ЄС. Ми дотримуватимемося санкцій». Окрім того, президент РК наголосив на важливості взаємовідносин із Заходом: «Ми хочемо зміцнити нашу тридесятирічну міцну дружбу та співпрацю з Європою та Сполученими Штатами».
МЗС Казахстану також відмовився визнавати незаконні утворення на території ОРДЛО.
Дипломатичний скандал між РФ та РК спровокувала й відмова останньої проводити парад-вшанування на 9 травня: дата яка стала у Росії частиною ідеологічного історичного наративу.

Ціна питання
Казахстан є найбільш багатою на сировинні ресурси центральноазіатською країною, що тільки підвищує важливість цієї країни на тлі війни в Україні та зростання цін на енергоресурси.
Відповідно, ЄС та ФРН зокрема прагнуть виведення відносин з РК на новий рівень. Так, на початку травня відбулася зустріч між керівником Департаменту зовнішньоекономічної політики Федерального міністерства економіки ФРН та послом Казахстану в Німеччині: темою зустрічі стало підвищення енергетичного співробітництва між країнами у контексті диверсифікації енергетичної сфери ФРН. Відповідні процеси призвели до інтенсифікації використання Транскаспійського міжнародного транспортного маршруту, який є альтернативою російському Транссибіру (у тому числі, у контексті китайського «шовкового шляху»): напрям Транскаспію розробляється Казахстаном, Туреччиною, Грузією та Айзейбарджаном.
Особливе положення Казахстану на перетині Євразії дає країні особливі можливості у контексті побудови багатовекторної зовнішньої політики, на відміну, наприклад, від Білорусі, яка вимушена балансувати переважно тільки між ЄС та РФ. В середині травня відбулася зустріч між лідерами Туреччини й Казахстану, в якій, у тому числі, обговорювалися питання оборонного співробітництва. За підсумками зустрічі було підписано 15 різногалузевих договорів. Казахстан і Туреччина традиційно виступають локомотивами тюркської інтеграції в Центральній Азії, фактично з періоду утворення незалежних держав в пострадянській Середній Азії. Дані процеси накладаються й на пантюркістський зовнішньополітичний вектор Ердогана: у цьому контексті, варто відмітити що й Узбекистан поступово переорієнтовує свою зовнішню політику на Туреччину, виявляє цікавість в переведенні своїх трудових мігрантів з РФ то ЄС (у чому Туреччина стає провідною ланкою).
Також, у Бурсі (Туреччина) 13 травня було оголошено про заснування Союзу омбудсменів країн-членів Організацій тюркських держав, яка охоплює Туреччину, Казахстан, Узбекистан, Киргизію та Азербайрджан.
Не можна обійти стороною й коментар ще в далекому 2019 р. прем’єр-міністра Киргизії Мухамметкалія Абулгазієва стосовно підтримки введених проти РФ санкцій:
«Це рішення далося нам не так легко, як здається з боку, проте ми впевнені, що робимо все правильно. Наш шлях – Європа, наш майбутній дім – Євросоюз, і ми маємо виявляти максимальну лояльність, навіть якщо це теоретично може зашкодити стосункам із колишніми партнерами. З іншого боку, у Москві також чудово розуміють, що ми відстоюємо свої інтереси та своє майбутнє. Упевнений, президент Путін зрозуміє та схвалить наше рішення».
Подібну заяву, але вже цього року, було зроблено й чиновникам дуже залежної від РФ Вірменії ‒ міністр економіки Вірменії Ваган Керобян визнав, що вірменські банки і компанії бояться потрапити під вторинні санкції:
«Насправді ми дуже ретельно слідкуємо, щоб не потрапити під санкції, бо це аж ніяк не відповідає нашим інтересам. Ми хочемо працювати так, щоб цього уникнути… європейські та американські колеги дали чітко зрозуміти, що не хотіли б застосовувати негативні інструменти щодо Вірменії».
Відповідні процеси не можуть не викликати «глибокого занепокоєння» з боку РФ. Так, на саміті присвяченому 30-річчю ОДКБ, голова російського МЗС виступив проти «односторонніх дій, спрямованих на розвал існуючих економічних, торгових, логістичних, транспортних зв’язків».
Тим не менш, Казахстан залишається дуже економічно інтегрованим з Росією. За словами самого президента РК товарообіг між країнами становить 25 млрд. доларів. Науковий співробітник Інституту аналізу соціально-політичних процесів, Таїр Нігманов відзначає, що питома вага імпорту до РФ складає 40%, водночас для РФ ця цифра складає не більше 3-5%. Окрім того, з трьох ключових нафтових трубопроводів Казахстану два проходить територією Росії. Відповіддю Росії на слова Токаєва щодо невизнання ОРДЛО та щодо «виключної ролі ОДКБ, а не РФ у порятунку Казахстану» стало призупинення з боку РФ відвантаження казахської нафти через порт у Новоросійську.

Токаєв – нове старе обличчя
Проведений 5 червня у Казахстані референдум щодо поправок до конституції виявився покликаним легітимізувати нову, постнаразбаєвську політичну реальність та політичний режим (що особливо важливо в контексті можливого політико-дипломатичного протистояння з РФ); сформувати новий елітарний консенсус довкола Токаєва; референдум з його демократичним змістом винесених питань став й своєрідним пасом у сторону США та ЄС: питання реорганізації виборчої та партійної систем, зміна рівня повноважень президентського та парламентського інституту, децентралізація. Держдепартаментом США були з ентузіазмом прийняті проголосовані на референдумі поправки.
Звичайно, було б помилкою вважати, що Токаєв прагне демонтувати автократичну модель держави: у даному випадку правильно говорити про більш ліберальний ніж при Н.Назарбаєві консенсус між владою, елітами та суспільством. Утім, «вікно можливостей» для трансформації політичного режиму Казахстану із автократії в, принаймні, гібридний режим, отримало право на існування.
Прагнучи понад усе вирішити «українське питання» РФ вимушена концентрувати усі військово-політичні, дипломатичні, інформаційно-пропагандистські сили та ресурси виключно на «українському» та «західному» («анти-західному») напрямках. Своєю чергою, політичні процеси в «зоні виключних інтересів» Кремля, «політичній периферії» та довкола розтягнутих кордонів іманентно виходять у малоконтрольоване для РФ «вільне плавання».
Імперське перенапруження
Подібні процеси визначають як «імперське перенапруження»: невідповідність між геополітичними амбіціями та ресурсами для їх обслуговування. Ревізія політичних союзів з боку США яка почалася з приходом Трампа, формування нових багатосторонніх альянсів з більшою відповідальністю союзників, іміджево програшний для Сполучених Штатів вихід с Афганістану ‒ є яскравими прикладами імперського перенапруження США, які часто визначають як імперію.
Наразі можна виокремити декілька напрямів, де РФ втрачає «хватку»:
- на Близькому Сході ‒ поступовий вивід російських збройних формувань із Сирії;
- в Балтії ‒ перспективи вступу Швеції та Фінляндії до НАТО;
- на Балканах ‒ погашення російських спроб розпалити регіон через Боснію та Герцоговину, й пожвавлення євроатлантичних процесів в регіоні;
- на Закавказзі ‒ неочікуваний наступ Азербайджану у Нагорному Карабасі в березні й активізація відновлення переговорів з Вірменією без традиційного публічного посередництва РФ;
- описані вище процеси в Центральній Азії. Небажання держав ЕАЭС підставити власні економіки під вторинні санкції ЄС, НАТО та їх союзників поза Європою та Північною Америкою ставить під питання міцність російських інтеграційних структур;
- так само як дистанціювання членів ОДКБ від «спеціальної операції» демонструє слабкість російських військово-політичної організації.
В сухому залишку
Звуження російського впливу в Євразії почалося не чотири місяці тому. Хоча, російська авантюра в Україні й пришвидшила відповідні процеси. Останні роки Росії стає все важче конкурувати з китайським впливом у Центральній Азії (чого варта лише китайська військова база в Таджикистані); а «російський світ» навряд чи переможе у конкуренції з «тюркським світом Туреччини»: у перспективі, вірогідна навіть експансія останнього в «тіло» російської держави (тюркські народи чисельно складаються в РФ більше 10 млн. осіб).
Постійні історичні ретроспективи та алюзії російської еліти на Петра I викликають подив, оскільки сучасне політичне керівництво Росії навпаки зводить нанівець «євроінтеграційні потуги» Петра I. Звичайно, можна парирувати, як О. Дугін, що «Петро I прорубав вікно в Європу, щоб просунути в це вікно російські гармати», тим не менш, без Західної цивілізації, сучасна Росія відкидається в «допетрові» часи, перетворюючись на «улус» Китаю, що рівнозначно стратегічній поразці, й що не може не радувати сусідів РФ. Тим не менш, величезний ядерний арсенал, можливості вести конвенційні/неконвенційні війни проти оточуючих країн та виключне становище на ринку енергоресурсів робить РФ ще досить небезпечною для оточуючого світу державою.