Автор:
Постійне прагнення політичного керівництва Росії завуалювати в публічному просторі поставлені цілі й завдання в Україні примушують політиків, експертів та просто зацікавлених громадян поринути в ретельний переклад «політичної мови Кремля», у контексті прогнозів подальших кроків Росії. «Гарантії безпеки», «денацифікація та демілітаризація», «захист народу Донбасу, який піддавався знущанням», «захист Росії від воєнної загрози Заходу», «боротьба з курсом США на домінування», «поступова військова деескалація», «знищення націоналістичних батальйонів» ‒ коротка еволюція російської публічної позиції за останні пів року. Тим не менш, суперечливість та абсурдність зазначених завдань є не проявом «політичної шизофренії», а спробою сформувати свою власну альтернативну політичну реальність, орієнтовану як на внутрішнього так й на зовнішнього споживача. Цілком неіронічним у даному контексті є рішення російського МДУ відкрити магістерську програму «Інформаційні та гібридні війни».
Так, в своїй останній заяві президент РФ відзначив, що
«…всі повинні знати, що ми, за великим рахунком, серйозно поки що нічого не починали. При цьому ми не відмовляємось і від мирних переговорів. Але ті, хто відмовляються, повинні знати, що чим далі, тим складніше їм буде домовлятися з нами».
Хоча Україні вже не звикати до тенденційних заяв російського керівництва, промовлені слова стали предметом дискусій та прогнозів. Одні сприйняли заяву Путіна як прояв слабкості та істерії, інші як спробу залякати Україну та її військово-політичне керівництво: обидві позиції об’єднує думка що РФ прагне «вичавити» з України бажаний мир на власних умовах. Утім, для Росії мир ‒ це продовження війни іншими засобами. У «гібридній політичній реальності», де ганебний відступ ‒ це «жест доброї волі», а падіння економіки ‒ це «негативний зріст», будь-який публічний політичний акт є проявом «спеціальних операції» різних форматів та рівнів.
Отже, який сценарій прагнуть спроектувати «політичні режисери» у Кремлі, як Україна зі свого боку може впливати на розвиток подій?
Попередньо, варто зазначити, які взагалі питання («без мішури») завжди були для Росії «червоними» лініями на пострадянському просторі (чи висловлюючись політичною мовою Кремля «в сфері своїх історичних інтересів»)?
- По-перше, це монополія на зовнішню політику, чи іншими словами «право вето» Росії на ті зовнішні відносини, які розглядаються нею як загрозливі для інтересів самої Росії.
- По-друге, характер транзиту влади в сусідній державі, його політичні наслідки для РФ та її роль у його здійсненні: якщо зміна влади здійснюється шляхом соціального протесту; чи без, принаймні, опосередкованої участі російської резидентури / афілійованих до Росії політичних структур ‒ сформований в середині сусідньої держави політичний порядок буде визнаний Кремлем нелегітимним («нелегітимний державний переворот»).
Це два виключні положення, які є наріжними у відносинах між Росією та сусідніми державами. Будь-які інші питання частіше за все виносять «за дужки», якщо РФ володіє принаймні «золотою акцією» у вказаних двох аспектах.
В українському випадку ці два параметри обтяжені специфікою самої України та «ідеологічним обрамленням» зовнішньої політики Росії. Так, українська традиція «оголошувати імпічмент» небажаному очільнику держави шляхом виборів, чи соціального протесту викликає неабияке роздратування у російського політичного класу: анексія Криму та початок війни на Донбасі стали своєрідною відповіддю РФ на українську демократичну традицію. Визначення Росією України, як частини «російського світу», робить нашу державу ключовою мішенню «спеціальних операцій» Кремля останні два десятиріччя.
Показовою стала мапа з Петербурзького Економічного форуму, що проходив у червні цього року, на якій всю територію України планується на «перехідний термін в 3-5 років» поділити на три адміністративно-територіальні округи. В голові російських «інтелектуалів», ідеологів, пропагандистів та публічних політичних осіб, «українське питання», «заочно та наперед» є вирішеним.
Відтак, послуговуючись максимально спрощеним інструментарієм, прорахуємо ключові сценарії які може готувати Кремль та яка може бути відповідь України зі своєї сторони.
1. Варіант «Фінляндизації» для України
В теорії, беручи до уваги історичну ретроспективу самого поняття ‒ це однозначна втрата частини території та часткової суверенності у зовнішньополітичному вимірі, при збережені суверенності у внутрішній політиці, на підконтрольній українському уряду території. При такому сценарії, Україні доведеться прийняти «російське верховенство» над Кримом, визнати «незалежність» розширеного до адміністративних меж Донецької та Луганської області ОРДЛО, повністю згорнути будь-яку співпрацю з НАТО, й скоріше за все, і з ЄС (на тлі російських заяв про «ЄС, як придаток НАТО») в обмін на модернізований «Будапештський меморандум», підправлений косметичними гарантіями безпеки для України. З Росії при такому сценарії знімається більша частина введених після 2014 р. санкцій, «розморожуються» російські державні та приватні активи.
Вірогідно, загальні контури подібного плану, з більшим креном на користь України, й з реальними гарантіями безпеки розглядалися в рамках «Стамбульських перемовин»: нейтралітет України та зняття санкцій з Росії в обмін на територіальний статус-кво на момент 24.02.2022. Очевидними каменями спотикання стала відсутність черги з гарантів безпеки для України за формулою 5 статті НАТО, та зведення відповідних гарантій до модернізованого «Будапештського меморандуму» (санкцій та зброї у випадку нової агресії); неприємним питанням для Росії (принаймні в публічній площині) стало невизнання Україною окупації Криму, а також кордонів ОРДЛО, в «конституціях» яких заявлена вся територія Донецької та Луганської області.
Навіть якщо України прийме такий невигідний для себе варіант «Фінляндизації», чи досягає Росія якихось стратегічних завдань в Україні? Умовний нейтралітет України за такою формулою означає й нейтралітет по відношенню до Росії (за винятком проросійської моделі нейтралітету). Такий стан речей ставить хрест на зовнішньополітичній стратегії Росії на пострадянському просторі, на побудові «широкої союзної держави», на «месіанських мріях» Путіна щодо відновлення «історичної Росії». Нагадаю, що напередодні масштабного російського вторгнення в Україну, Росія вустами свого представника С. Рябкова вимагала від НАТО «забирати манатки на рубежі 1997 року». Дійсну «фінляндизацію» РФ вимагала від провідних держав Заходу ще на початку цього року навіть не для України, а для колишніх держав Варшавського договору. У цьому контексті не викликає подиву той шквал критики який посипався на представників російської делегації в самій РФ в кінці березня, на початку квітня, після перемовин у Стамбулі. В Україні частина політиків та суспільства охрестила перемовини в Стамбулі «Мінськом-3». Насправді це некоректне визначення, через цілепокладання сторін та зміст мінських та стамбульських перемовин.
2. «Мінськ-3»
Тут важливо конкретизувати чим взагалі була «Мінська епопея» в її попередніх редакціях, для Росії? В російській інтерпретації «Мінськ» був націлений не просто на інкорпорацію ОРДЛО в тіло української держави, а підвищення суб’єктності даних утворень в політичній системі України. Сукупний потенціал ОРДЛО та партійно-політичної, медійної машини В. Медведчука за такою логікою забезпечують Росії «золоту акцію» в українській зовнішній та внутрішній політиці ‒ два ключові критерії які, як було зазначено вище, обумовлюють відносини Росії з «ближнім зарубіжжям». На етапі своєї гібридної операції «Мінськ», Росія досягала «босніїзації» України: у Боснії і Герцоговині надскладна політична система, яка зафіксована Дейтонськими угодами, дозволяє просербським / проросійським політичним силам блокувати політичні рішення на будь-якому рівні.
Чи відвернув би такий сценарій війну та окупацію? Очевидно ні. «Особливий статус» для ОРДЛО ставить логічне питання ‒ «чому Донецьку та Луганську можна, а іншим ні?». Легалізація збройних формувань ОРДЛО іманентно провокує збройні зіткнення з українською військовою та ветеранською спільнотою: причому за легалізованими збройними формуваннями завжди залишаються російські військові. Можливість РФ через свої проксі-структури визначати український порядок денний спровокували б істотні громадські хвилювання. Фрагментація політичного поля держави та заглиблення у стан некерованого хаосу реінкарнували б російську вимогу часів 2014 р. щодо «федералізації» України (насправді у форматі конфедералізації). Відтак, в рамках гібридної операції «Федералізація» відкрилися б ворота «інтеграції» українських областей до «Союзної держави» «в індивідуальному порядку», під російською «опікою».
Відтак спец. операція «Російська весна» була покликана максимально розхитати Україну, спец. операція «Мінськ» відновити російський контроль над зовнішньою та внутрішньою політикою України, а спец. операція «Федералізація» забезпечити поетапну інкорпорацію українських територій в російську «союзну державу».
На мою думку, вважливо внести відповідні зауваження та пояснення, з метою попередження маніпуляцій та політичних спекуляцій, необдуманої критики військово-політичного керівництва України. «Мінськ» став недосяжною мрією Росії, яка б дозволила їй досягти принаймні базових політичних завдань, з мінімальними для себе витратами. «Спеціальна військова операція» стала заміною «спеціальній мінській операції», яка себе не виправдала, принаймні в інтерпретації російського керівництва.
Чим дійсно може бути «Мінськ-3» не за назвою переговорного майданчика, а за «духом» 2014-2015 рр., особливо в контексті «спеціальної військової операції»? Припустімо, «санкційна облога» та виснажливі бої на фронті змусять Росію сісти за стіл переговорів. Але не для формування політичного статусу-кво, а, для початку, «всеосяжного припинення військових дій». Політичні домовленості, гарантії безпеки, «символічні» / несимволічні вимоги сторін відкладаються на період до «повного всеосяжного припинення вогню»: що за досвідом останніх восьми років може ніколи не настати. В кращому випадку, обидві сторони виграють час для «оперативного перепочинку» та підготовки приблизно на пів року, як мінімум. В гіршому випадку, у довгостроковій перспективі такий сценарій може вилитися для України у розбудову на окупованій території під російським врядуванням альтернативного політичного центру (такої собі «Північної Кореї», чи «Східної Німеччини»). Під відповідний «політичний проект» росіяни навіть придумали вже й назву ‒ «Таврійська Губернія». Відтак, «Мінськ-3» у його стереотипованому вигляді, «у кращому випадку» відтворить політичну реальність, в якій ми знову втратили території, а Росія знову не досягла поставленої мети повного підпорядкування України; тим не менш лінія кордону подовжилася на тисячі кілометрів, тліюча позиційна війна призводить на періодичних зіткнень та щоденних втрат.
3. «Хасав’юрт 2.0»
Відступ російських збройних формувань з під Києва, Північно-Східної України на початку квітня, після переговорів в Стамбулі, деякими оптимістично налаштованими громадянами став сприйматися як «Хасав’юрт 2.0» (чи підготовка до нього). Подібне порівняння до рамочних домовленостей в Стамбулі використовували й російські пропагандисти та «критики» Путіна з «правого флангу» політичного компаса російської політики. 31 серпня 1996 р., після двох років кровопролитних боїв, в дагестанському містечку Хасав’юрт, між російською стороною та представниками Чеченської Республіки Ічкерія була підписана Хасав’юртська угода. Результатом договору стало повне виведення збройних формувань РФ з території Ічкерії, яка фактично отримала незалежність. Як відзначав тоді представник російської сторони, військовий та політичний діяч А. Лебедь: «я не мир із чеченцями підписав, я врятував Москву від захоплення, Росію від перейменування, а прапор країни від позеленіння». Звичайно, порівнювати Україну та Ічкерію не коректно: як мінімум тому що РФ так чи інакше діяла в Чечні в своїх міжнародно-визнаних кордонах. Але саме «несиметричність» ситуацій так привертають увагу (так само як фінський супротив Радянському Союзу в 1939-1940 рр.) до аналізу війни між Росією та невеличкою країною, яка прагнула здобути незалежність.
Територіально Ічкерія займала 17300 кв. кілометрів., з населенням 1,3 млн. людей (приблизно як одна з найменших українських областей), з армією на рівні народного ополчення, без міжнародної підтримки (дипломатичної, фінансової, військово-технічної), без санкційного тиску на Росію, з нечисленними добровольцями з інших країн (в тому числі й з України), зі своєю п’ятою колоною. Невелика держава два роки наполегливо відстоювала свою незалежність, змусивши російські збройні формування покинути територію краю в кінці літа 1996 р. Тоді російські генерали (зокрема міністр оборони П.Грачов) теж готувалися «взяти Грозний силами одного парашутно-десантного полку». На перший погляд, історичні рефлексії на війну в Чечні (а точніше на положення Росії як сторони тієї війни) не можуть не викликати оптимізму: потенціал України по усім параметрами переважає чеченський в десятки разів.
Історія Ічкерії, не дивлячись на тимчасовий успіх у боротьбі з РФ завершилась трагічно. За три роки Росія зуміла перегрупуватися та розпочала нову війну, наслідком якої стали тисячі загиблих, з країни втекли сотні тисяч жителів, населені пункти лежали в руїнах, федеральний режим антитерористичної операції на території вже кадирівської Чечні діяв до 2009 року.
Чи дійсно Росія вже наших часів настільки слабка, що готова на певні задовільні й для України формати домовленостей?
Путін більше 20 років ретельно вибудовував «монополістичну» політичну архітектоніку, яка забезпечила міцний консенсус між особою президента, елітами та «глибинним народом»: ідеологічним підґрунтям закріплення такого консенсусу стала побудова негативної ідентичності «оточеного народу», реанімація ідей великодержавності, захоплення територій сусідніх держав як доказ власної високої «міжнародно-політичної потенції». Військова агресія та приєднання територій стали легітимаційною базою режиму ‒ без неї режим починає втрачати підтримку особливо на тлі економічних негараздів. Важко аналізувати структуру суспільної думки російського соціуму на тлі відкритої війни проти України за допомогою соціологічних інструментів (які в автократіях не працюють). Водночас, виходячи з соціально-історичного аналізу російського суспільства як такого, можна з впевненістю вважати що «глибинний народ» Росії забезпечить мінімум 55-60% підтримки абсолютної більшості прийнятих їх президентом рішень. Розгалужена інформаційно-пропагандистська машина в РФ будь-яку поразку в голові «глибинного народу» зможе обернути як перемогу.
Не таке вже і звужене, попри санкції, й економічне джерело агресії: так, за даними Bloomberg, Росія в середньому заробляє мільярд доларів в день на продажі вуглеводнів, чого цілком достатньо для подальшого фінансування агресії проти України.
На дипломатичному рівні Росія дуже вдало маніпулює на енергетичній кризі в Європі, продовольчій кризі у світі. В українському інформаційному просторі наївно кепкували з того, що серед гостей Росії на петербурзькому Економічному форумі були присутні представники Талібану, слабко розвинутих африканських та азійських країн. Як слушно відзначає експерт аналітичного центру «Ximera» Владислав Ковальчук, Росія використовує подібні публічні майданчики для звинувачення в продовольчій кризі України та Заходу з його санкційною політикою. «Антизахідництво», як зовнішньополітична ідеологія є популярними в ряді країн Азії, Африки та Латинської Америки (які зараз найбільше страждають від продовольчої кризи); на додачу до цього «антиамериканізм» знаходить позитивний відгук й в ряді країн Європи.
Насамкінець зауважимо стан речей у військово-політичній площині, виходячи, принаймні з відкритих джерел, з публічних заяв українських високопосадовців, аналітиків та експертів західних розвідок. Ефективність дій ЗСУ не викликає сумнівів. Водночас, російська перевага в ресурсах все ще дається взнаки.
Цей момент варто детально конкретизувати:
- На сьогоднішній день, РФ все ще може дозволити захоплювати в середньому, принаймні один населений пункт на добу. Україна, своєю чергою, звільняє приблизно один-два населені пункти на тиждень, на напрямках, які не є першочерговими для Росії.
Тим не менш, ситуація завжди може різко змінитися в силу цілого комплексу факторів: на початку квітня РФ поспішно вивела свої військові формування з під Києва та Північного-Сходу країни; цього місяця з о. Зміїний. - Росія не дивлячись на лютневі та березневі поразки зберігає наступальний потенціал. Секретар РНБО О. Данілов визнає, що хоча наступальні можливості Росії ще не викликають сумніву, тим не менш вони звузилися лише до одного з напрямів (за вибором).
Утім, у Білорусі останній тиждень фіксується поступове накопичення російських підрозділів, сил та техніки. Їх потенційна колаборація з військовими формуваннями невизнаного, нелегітимного гауляйтера білоруської окупаційної адміністрації О. Лукашенка може ознаменувати повторне відкриття небажаного для України другого фронту на півночі. - За словами заступника міністра оборони Г. Маляр, РФ може собі дозволити випускати по Україні близько 50-60 тис. боєприпасів; Україна ‒ 5-6 тис. При цьому за даними Генштабу ВСУ 70% випущених Росією снарядів й ракет не досягають поставлених цілей. Частіше за все збройні формування РФ здійснюються обстріли не тому що це раціонально з військової точки зору, а тому що можуть, й тому що є боєприпаси. Погана новина у тому, що РФ дійсно володіє величезними обсягами боєприпасів й, що головне, можливостями їх поповнювати шляхом власного виробництва. Україні ж доводиться покладатися виключно на поставки боєприпасів з країн НАТО та учасників «формату Рамштайн», через втрату сотень тисяч тон боєприпасів на підірваних складах в 2015-2018 рр., відсутності власного виробництва.
Водночас, координація із західними розвідками та передача
Україні більш далекобійних та високоточних зразків артилерії дозволяє українській армії діяти більш ефективно, ніж російська. Так, за останній тиждень високоточною українською артилерією було знищено близько 30 військових об’єктів РФ на окупованих територіях: склади з боєприпасами, логістичні вузли, командні пункти, казарми, нафтобази, позиції ППО. - Поки російську економіку знищують санкціями, Росія знищує українську економіку більш ефективно ‒ ракетами. Будь-яка війна ‒ це війна ресурсів. Томас Ахонен в матеріалі німецького видання Focus.de. відзначає, що Путін від початку масштабної війни витратив 34 млрд. доларів тільки на початок травня. Приблизні щоденні витрати РФ за підрахунками аналітика досягають приблизно 534,5 млн. доларів щодня (ці витрати включають й боєприпаси, оплату служби, паливо, ракети, втрачене обладнання). Від чверті до третини суми йде саме на артилерійські боєприпаси. Newsweek приводить дослідження, у відповідності до якого максимальні витрати Росії на війну можуть складати до 900 млн. доларів в день. При цьому витрати України становлять приблизно 5-6 млрд. доларів в місяць. Сукупний військовий бюджет НАТО за 2022 р. складає більше трильйона доларів: Україна кричуще потребує можливості отримати певну частину цих ресурсів для нанесення Росії стратегічної поразки; провідні країни НАТО мають розуміти, що якщо вони не озброять Україну то стихійно готуватися до війни у своїх домівках будуть вони. Ленд-ліз та формат Рамштайну покликані вирівняти диспропорції в потенціалах України та Росії. Обмеженість та затримки в отриманні західної допомоги (з політичних, бюрократичних та технічних причин) залишають стан речей на фронті все ще на користь Росії.
Наразі Україна покладається майже виключно на допомогу союзників. Чи може Україна покладатися принаймні частково ще й на себе? В українському експертному середовищі вже не перший місяць обговорюються варіанти ефективного переведення економіки на військові рейки. Відтак, пропонується переводити / будувати військове виробництво в гірській та лісистій частині Західної України (зокрема на Закарпатті), яка важкодоступна для російських ракет. Окрім того, пропонується евакуація виробництва в логістичний хаб та стратегічний тил України ‒ Польщу, яку прикриває «безпекова парасолька» НАТО.
Враховуючи зазначені тенденції, можна стверджувати, що на сьогоднішній день, Росія все ще зберігає те, що у військовій науці називається стратегічна ініціатива: можливість нав’язувати свій сценарій та хід введення війни.
Німецький Вермахт нав’язував власну стратегічну ініціативу під час своєї східної кампанії в СРСР до середини 1943 р.: до того періоду, коли СРСР повністю відновив армію, організував масштабне виробництво у своєму стратегічному тилу, до моменту коли були налагоджені масштабні поставки американського ленд-лізу для СРСР. У 1941 р. Вермахт, за планом «Барбаросса» мав можливість наступати на північному, центральному та південному оперативно-стратегічних напрямках до лінії Архангельськ-Астрахань; у 1942 в рамках плану «Блау» вже тільки на південному; в 1943, нарешті, в рамках операції «Цитадель» лише на вузькій лінії Курської області. Провал операції «Цитадель» під Курськом ознаменував втрату німецькою армією стратегічної ініціативи.
На сьогоднішній день Росія змінила план ведення війни з «бліцкригу» (блискавичної війни) на, як це називає В. Ковальчук тактику «спаленої землі», чи, як називаю я ‒ тактику «переваги вогневої могутності» (артилерійської, реактивної, ракетної, авіаційної). Можливо ми й пройшли свій «1941 р.», але ми ще далекі до свого «1943», а тим більше до свого «1945». Відтак, допоки Російська Федерація зберігає стратегічну ініціативу на фронті, то вести «перемовини» вона буде лише з позиції сили та ультиматумів.
Будь-яка війна завершується мирними домовленостями. Військово-політичне керівництво у питанні перемовин повинно виходити з балансу між збереженням нашого національного суверенітету, міжнародної суб’єктності, територій та життів наших громадян (військових, цивільних, полонених). Заяви публічних осіб, інсайди з перемовин залишають враження, що таким балансом для військово-політичного керівництва України є відновлення кордонів на позиції 24.02.2022, закріплення в Конституції невійськових механізмів повернення ОРДЛО та Криму, військово-політична позаблоковість, в обмін на зняття з РФ санкцій введених після 24.02.2022. Колись, на одному публічному заході, В. Путін заявив, що «кордони Росії ніде не закінчуються». Насправді, кордони Росію «закінчуються» там де вона може отримати «по зубах»: цю аксіому мають знати та пам’ятати усі сусіди РФ. Підписуючи будь-які домовленості з Росією, представники української делегації мають ретельно «зважувати» кожну кому поставлену в документі, оскільки у хворій уяві російського керівництва інтерпретації будь-яких угод такі ж «безмежні» як і кордони.
