Автор:
Неминучість краху Росії в її теперішньому статусі вже не викликає суперечок серед політичних еліт світу. Натомість питання подальшої долі Росії вкрай дискусійне.
Що буде з Росією далі?
Це породжує не лише запеклі дискусії, але й безпосередньо впливає на сьогодення. Бо, від відповіді на це запитання залежить що робити зараз. Зокрема, і як допомагати Україні. Іншими словами, бачення майбутнього Росії диктує форми підтримки України.
За майже рік війни світ побачив, що друга армія не така вже й непереможна. Міф про потужну воєнну силу тане, як роса на сонці. Натомість небачена жорстокість та нелюдськість методів війни росіян породжують нові страхи. Адже де межа у тих, хто здатен чинити такі звірства? Що їх може зупинити? Що їх може спровокувати на ще більшу жорсткість? Чи можлива подальша ескалація до рівня застосування ядерної зброї?
Україна захищається, Україна тримається. Попри страшні щоденні жертви ми є, ми будемо і не здамося. І світ у цьому переконався. Тому й допомагає. Але питання: допомагає не програти чи допомагає перемогти? Якщо перші 6 місяців нам явно допомагали не програти і залишитися на мапі світу (хоча, можливо, і не в тих межах), то останнім часом намітився перелом. Ми наполягаємо на своїй перемозі. І вимагаємо допомоги світової спільноти саме перемогти Росію. Перемога України має стати перемогою цивілізованого світу над злом, що втілює сьогоднішня Росія.
Цей перелом має цілком матеріальний вираз у тих об’ємах допомоги, які нам надають. І питання не лише у грошах. А, передовсім, у зброї, зброї для перемоги, а не лише для того, щоб залишитися живими. Тобто мова йде про ті види озброєнь, які допоможуть наступати і відвойовувати нашу землю. Ми довго йшли до цього, і, нарешті, маємо справжній прорив за останній місяць. Це і поставки систем Patriot, і поставки танків – Leopard, Challenger та Abrams.
Але це зовнішній вияв тих процесів, що відбуваються в головах світових політиків, особливо американських. Це свідчення того, що в них вимальовується бачення майбутнього Росії. І воно вже не диктується страхом, а спирається на плани змін Росії вже після Путіна. Ми вже не одноразово піднімали тему майбутнього Росії – це і утопічні ідеї Навального про “агрессивный имперский авторитаризм, бесконечно самовозрождающийся в России”, і можливі кольорові революції в РФ, і вірогідні сценарії розпаду.
Проте будь-які сценарії передбачають не лише події, але й персонажів – ХТО буде майбутнім Росії після Путіна? Претендентів на скіпетр ніколи не бракує, але чи будуть вони новими путіними (що зовсім не покращить безпекову ситуацію у світі, а, можливо, погіршить її), чи це будуть сили, які зможуть створити таку нову Росію, яка перестане бути загрозою світу. Можливими претендентами на цю роль виступають, так звані, російські опозиційні політики у вигнанні. Схоже, що саме їх розглядає Захід як вірогідну нову владу пост-путінської Росії. Тому нам варто уважно слухати, що вони говорять і які сценарії пропонують. Можливо, це будуть саме ті люди, з якими ми будемо підписувати акт капітуляції Росії.
Нещодавно, 20 січня, у авторитетному журналі Foreign Affairs вийшла спільна стаття Гаррі Каспарова та Міхаїла Ходорковського, які є співзасновниками “Російського комітету дії” – антивоєнної коаліції російської опозиції в екзилі. Не буду давати якихось оцінок діяльності цієї організації, лише зазначу, що вона має певну підтримку в світових політичних колах і її варто сприймати серйозніше, ніж просто “клуб ненависників Путіна”. Ці люди справді можуть стати майбутньою владою Росії. Тож пропоную повний переклад їх статті. На відміну від утопічних абстракцій Навального, у ній описані цілком конкретні кроки. Чи будуть вони успішними та й взагалі здійсненними, покаже час. Але це саме ті люди, які потенційно можуть стати на чолі Росії і нам потрібно знати, чого чекати від них.
В якості примітки зазначу, що стаття вийшла до рішення про передачу танків, і, можливо, як вказують деякі аналітики, навіть посприяла цьому рішенню також. Стосовно ж самих пропозицій, озвучених у статті, то вони викликають суперечливі думки: з одного боку – це вже покроковий план дій, над яким, очевидно, працювали не один день, а з другого боку – це спроба уникнення відповідальності. Бо винним призначається Путін і слуги його режиму, а всі інші просто невинні жертви обставин. І тому з цим неможливо погодитися. Бо відповідальність за все те зло лежить на кожному громадянинові РФ, бо вони створили “демона Путіна” своєю підтримкою. І допоки вина за скоєне не буде розділена між усіма, мова про якусь Нову Росію виглядає знову ж таки утопією. Для змін світогляду і спокутування злодіянь потрібен час значно більший, ніж кілька років роботи тимчасового уряду (дежавю, десь вже таке було). Потрібні десятиліття для перевиховання та переосмислення. Лише нове покоління зможе створити Нову Росію. Проте, як перший крок до цього, можливо, це і вийде у “Російського комітету дій”. Хоча, я дуже скептично ставлюся до його діяльності. Надто свіжі спогади про деякі висловлювання того ж Ходорковського. Як то кажуть, пошкрябай російського ліберала й знайдеш там імперця. Тож, висновки робіть самі, далі повний переклад матеріалу з Foreign Affairs “Don’t Fear Putin’s Demise. Victory for Ukraine, Democracy for Russia”
Не бійтеся загибелі Путіна
Перемога для України, демократія для Росії
Гаррі Каспаров, Міхаїл Ходорковський
Режим президента Росії Володимира Путіна живе в борг. Хід історії змінюється, і все, від прогресу України на полі бою до стійкої єдності та рішучості Заходу перед обличчям агресії Путіна, вказує на те, що 2023 рік стане вирішальним. Якщо Захід буде міцним, режим Путіна, ймовірно, впаде найближчим часом.
Проте деякі з ключових партнерів України продовжують опиратися постачанню Києву зброї, необхідної для нанесення вирішального удару. Особливо адміністрація президента США Джо Байдена, здається, боїться хаосу, який може супроводжувати остаточну поразку Кремля. Вона відмовилася надсилати танки, ракетні комплекси великої дальності та безпілотники, які дозволили б українським силам вести бій зі своїми нападниками, повернути собі територію та припинити війну. Кінець тиранічного правління Путіна справді радикально змінить Росію (і решту світу) – але не так, як думає Білий дім. Замість того, щоб дестабілізувати Росію та її сусідів, українська перемога знищить потужну реваншистську силу та сприятиме справі демократії в усьому світі.
Продемократичні росіяни, які відкидають тоталітарний режим Путіна – група, до якої належать автори, – роблять усе можливе, щоб допомогти Україні звільнити всі окуповані території та відновити її територіальну цілісність відповідно до міжнародно визнаних кордонів 1991 року. Ми також будуємо плани на день після Путіна. Російський комітет дії, коаліція опозиційних груп у вигнанні, яку ми заснували у травні 2022 року, має на меті забезпечити справедливу компенсацію Україні за збитки, завдані агресією Путіна, щоб усі військові злочинці були притягнуті до відповідальності та щоб Росія трансформувалася від диктатури-ізгоя до парламентської федеративної республіки. Іншими словами, не варто боятися наближення кінця правління Путіна; це треба вітати з розкритими обіймами.
Безпідставні страхи
Зусилля Путіна відновити втрачену імперію Росії приречені на провал. Отже, настав момент для переходу до демократії та передачі повноважень на регіональний рівень. Але, щоб така політична трансформація відбулася, Путін має зазнати військової поразки в Україні. Нищівна поразка на полі бою зруйнувала б ауру непереможності Путіна та виставила б його як архітектора держави, що зазнає краху, зробивши його режим вразливим до внутрішніх викликів.
Захід, і перш за все Сполучені Штати, спроможні надати військову та фінансову підтримку, щоб прискорити невідворотне та підштовхнути Україну до швидкої перемоги. Але адміністрація Байдена досі не об’єдналася навколо чіткого фіналу війни, і деякі офіційні особи США припустили, що Києву варто розглянути можливість відмови від частини своєї території заради миру – зовсім не обнадійливі пропозиції. Президент України Володимир Зеленський дав зрозуміти, що український народ ніколи не погодиться на таку угоду. Будь-які територіальні поступки Путіну неминуче призведуть до нової війни.
В основі небажання Вашингтона постачати необхідну зброю лежить страх перед потенційними наслідками остаточної поразки Росії в Україні. Багато хто в адміністрації Байдена вважає, що падіння Путіна може спровокувати крах Росії, занурюючи ядерну державу в хаос і потенційно зміцнюючи Китай.
Але такі побоювання перебільшені. Ризик розвалу Росії, звичайно, реальний. Але саме з Путіним на посаді – він штовхає країну до ще більшої централізації та мілітаризації – значно більшої, ніж це було б за демократичного федерального режиму. Чим довше нинішній режим залишається при владі, тим більший ризик непередбачуваного зламу. Агресія Путіна виявила притаманну нестабільність його моделі правління, яка побудована на необхідності протистояти зовнішнім ворогам. Кремлівська мафія, перетворивши Росію на плацдарм для своїх військових планів, вже пригрозила застосувати ядерну зброю в Україні. Тому Вашингтон повинен боятися не краху режиму Путіна, а його подальшого виживання.
Протягом майже двох десятиліть деякі західні експерти стверджували, що російський народ ніколи не прийме демократію і що Росія приречена на реваншизм. Дійсно, путінській пропаганді вдалося прищепити значному сегменту російського суспільства думку про те, що західні цінності абсолютно чужі Росії. Адже економічна інтеграція із Заходом дозволила іншим країнам подолати фашистську спадщину. І глибша інтеграція з Європою в поєднанні з умовним послабленням західних санкцій може допомогти Росії зробити те саме.
Після військової поразки Путіна Росії доведеться вибрати: або стати васалом Китаю, або почати реінтеграцію у Європу (попередньо справедливо відшкодувавши Україні збитки, завдані під час війни, і, покаравши винних у військових злочинах). Для більшості росіян вибір на користь миру, свободи та процвітання був би очевидним – і тим більше, завдяки швидкій відбудові України.
Надія сильніша за страх
Військова поразка Путіна допомогла б каталізувати політичну трансформацію Росії, даючи можливість тим, хто прагне світлого майбутнього, демонтувати старий режим і створити нову політичну реальність. “Російський комітет дій” виклав схему цієї трансформації, спрямовану на відновлення російської держави “на принципах верховенства права, федералізму, парламентаризму, чіткого поділу влади та пріоритету прав і свобод людини над абстрактними “державними інтересами””. Наше бачення полягає в тому, щоб Росія стала парламентською республікою та федеративною державою з обмеженими централізованими повноваженнями (необхідними для проведення зовнішньої та оборонної політики та захисту прав громадян) і набагато сильнішими регіональними урядами.
Досягнення цього потребує часу. Протягом двох років після розпаду режиму Путіна росіяни мали б обрати установчі збори, щоб ухвалити нову конституцію та визначити нову систему регіональних органів. Але в короткостроковій перспективі, перш ніж ця асамблея запрацює, буде потрібна перехідна державна рада з законодавчими повноваженнями для нагляду за тимчасовим технократичним урядом. Його ядро складатиметься з росіян, відданих верховенству права, тих, хто публічно заперечував війну Путіна та його нелегітимний режим. Більшість із них були змушені виїхати туди, де ми могли вільно організовувати та створювати віртуальне громадянське суспільство заочно. Така підготовка дозволить нам діяти швидко та співпрацювати із західними державами, взаємодія з якими знадобиться новому російському уряду для стабілізації економіки.
Відразу після приходу до влади Держрада укладе мирну угоду з Україною, визнаючи кордони країни 1991 року та справедливо відшкодовуючи збитки, завдані війною Путіна. Державна рада також офіційно відкине імперську політику режиму Путіна як у Росії, так і за кордоном, у тому числі, припинить будь-яку формальну та неформальну підтримку проросійських організацій у країнах колишнього Радянського Союзу. І це поклало б край тривалому протистоянню Росії із Заходом, натомість, перейшовши до зовнішньої політики, заснованої на мирі, партнерстві та інтеграції в євроатлантичні інститути.
На внутрішньому фронті Державна рада почне демілітаризацію Росії, зменшивши чисельність збройних сил і, відповідно, витрати на їх утримання. Також розпустить органи поліцейської держави Путіна, включаючи репресивну Федеральну службу безпеки та Центр боротьби з екстремізмом, і скасує всі репресивні закони, прийняті під час правління Путіна. Усі політичні в’язні будуть звільнені та повністю реабілітовані, а також буде прийнята більш широка програма амністії, щоб зменшити загальну кількість ув’язнених у Росії.
На федеральному рівні Держрада проводила б люстрацію шляхом прозорих та ретельних розслідувань діянь колишніх чиновників, щоб дискваліфікувати тих, хто відповідальний за зловживання попереднього режиму. Крім того, ліквідує всі політичні партії та громадські організації, які підтримували вторгнення в Україну, щоб вони не заважали будівництву нової Росії. У той же час Рада лібералізує виборче законодавство, спростить процес реєстрації політичних партій і скасує обмеження часів Путіна на мітинги, страйки та демонстрації.
Держрада також почала б процес децентралізації країни, передаючи широкі повноваження регіонам, у тому числі в бюджетній сфері. Такі реформи послаблять всемогутній імперський центр Росії: якщо федеральний уряд не матиме повного контролю над державними фінансами, то він не матиме засобів для військових авантюр.
Нарешті, Рада забезпечить притягнення до відповідальності військових злочинців і високопосадовців режиму Путіна. Відповідальних за найгірші військові злочини судитиме міжнародний трибунал, а решту судитиме сама Росія. Для цього їй потрібно буде провести чітку межу між військовими злочинцями та колишніми оперативниками режиму, пропонуючи різні форми компромісу з останніми, щоб краще забезпечити мирний перехід.
Це переломний момент для України. Байден може змінити ситуацію на користь Києва, підкріпивши свої заяви про підтримку поставкою танків і далекобійної зброї. Він також може прискорити падіння режиму Путіна, відкривши можливість демократичного майбутнього для Росії та продемонструвавши світові безглуздість військової агресії. Сполучені Штати не можуть дозволити своїм страхам стати на заваді сподіванням України.
