Автор:
Останні дні були дуже насичені яскравими подіями: це і кремлівське шоу з анексією, і українська заявка на вступ до НАТО, і події на фронті не дають сумувати – Лиман в оперативному оточенні з подальшим його звільненням ЗСУ. Серед цієї концентрації заяв, повідомлень, звернень та засідань зовсім непомітно пройшла одна публікація. А вона є дуже цікавою для нас. По-перше, її автор Олексій Навальний, по-друге, вона про майбутнє Росії після війни і після Путіна.
У нашому інфопросторі надто багато російських експертів, політиків і… так званих опозиціонерів, що є загрозливим для нашої безпеки. Але як виняток і в якості ілюстрації, що росіяни завжди залишаються росіянами, звернімося до Навального. Його есе опублікувало авторитетне американське видання The Washington Post. Не буду переказувати всі тези, ви й самі можете їх прочитати, а натомість, спробую проаналізувати що пропонує Навальний і яке це має значення для нас.
Хто винен?
Сакраментальне російське питання “хто винен?” в інтерпретації Навального не дало нічого нового. Звісно, Путін винен, а ще еліти, які його оточують. Але це зовсім маленька частина, всі інші хороші.
Хочеться запитати у пана Навального, а всі ті мільйони росіян, які роками підтримують авторитарний режим, усі ті тисячі росіян, які вбивають невинних людей на війнах у Грузії, Чечні, Сирії, Україні, а ті, хто катував дітей та цивільних в Бучі, Ізюмі та Маріуполі, вони хто? Вони хіба не співучасники злочинів?
Пане, Олексію, ви ж юрист, і ви знаєте, що злочинними можуть бути не лише дії, але й бездіяльність. Мовчазна підтримка та небажання сказати “ні” робить всіх росіян частиною антилюдського злочинного режиму. Так, вина у кожного своя, але відповідальність ваша спільна. Вірніше, розділена, бо кожен росіянин має нести свою часточку відповідальності за те, що діється.
Ви обурюєтеся, що вас не раді бачити в цивілізованому світі й забирають візи – так це ціна за вашу бездіяльність. Не розумієте, що ви самі призвели до такої відповіді, а це означає – ви такі ж хижаки, як і ваш цар. Це не на вас безпідставно напали, а це ви нападаєте на світ і несете руйнування й смерть. Закономірно, що світ хоче убезпечити себе від вас. Раптом вам завтра захочеться “звільнити” Фінляндію, Литву чи Данію.
Допоки кожен росіянин не зрозуміє, що відповідальний за те, що відбувається у його державі, навіть не може бути мови про якесь прощення та повернення до цивілізації. Держава починається із громадянина. Розумію, що це складно зрозуміти людям з рабським менталітетом.
Що робити?
Республіка – такий фантастичний рецепт порятунку Росії після війни та після Путіна від Навального. Але не проста республіка, а парламентська республіка. Цитата мовою оригіналу:
“только она остановит бесконечный цикл самовозрождающегося имперского авторитаризма”.
Звучить, звісно, дуже красиво. Майже так само гарно як “за мир в усьому світі”. Проте, так само утопічно та нездійсненно. Пан Навальний вважає, що причина нещасть Росії в тому, що влада надто консолідована в руках однієї людини, тобто президентська модель є поганою. От якщо уряд буде обиратися парламентською більшістю та буде більше повноважень на місцях, тобто децентралізація влади, то все одразу стане добре. І тоді росіяни заживуть щасливо. Проте реальність зовсім не така.
Пан “опозиціонер” плутає причини з наслідками. Уявімо гіпотетичний сценарій, що після Путіна раптом відбудеться конституційна реформа і Росія стає парламентською республікою. Оголошуються партійні вибори. Увага запитання! Звідки візьмуться партії та й де гарантія, що на виборах переможе не одна партія – владна? Хіба це не те саме, що є тепер і що було протягом 70-ти років однопартійної радянської системи? Навальний апелює до того, що якщо опозицію допустять до виборів, то все зміниться. Хорошим людям просто не було за кого голосувати раніше, а ось коли буде опозиція, то все налагодиться.
Вибачте, але людина, яка в таке вірить або наївна, або дурна. Юрист не може вірити в таку маячню. На першому курсі юридичного факультету вивчається що таке демократія та звідки вона береться. Неможливо стати демократичним суспільством автоматично після прийняття закону про демократичні вибори. Демократія – це цінності, які сповідують громадяни. Її неможливо побудувати указом чи розпорядженням. Вона росте разом з громадянським суспільством.
Поки не буде плюралізму думок та значної кількості партій, говорити про якісь парламентські поліпартійні структури передчасно. З чого їх вибирати, якщо їх не буде. В нормальному суспільстві повинні бути різні погляди на розвиток держави, саме з них народжуються партії, які мають підтримку і репрезентують певну модель майбутнього. Але для цього потрібна свобода – свобода слова, свобода думки. Не парламентська республіка народжує свободу, а саме свобода – матір парламентаризму.
Окрім того, історичні приклади парламентських республік, наведені в статті, є сумнівними, навіть маніпулятивними. Спроба видате бажане за дійсне. В якості контраргумента наведу приклад Італії, яка є класичною парламентською республікою з розвиненою багатопартійною системою. Регулярні кризи влади стають причинами інших криз, зокрема й економічних. Неможливість дійти компромісу в рішеннях веде до постійних перевиборів. Що, логічно, призводить до відсутності послідовної політики та плану розвитку країни. Італію регулярно штормить.
Тож парламентська республіка Навального насправді приховує звичайне прагнення здобути владу: пустіть мене з моєю партією до парламенту. Я там ні на що не зможу впливати, але буду заважати узурпувати владу іншим. Грубувато, але якось так воно виглядає. Як не з’їм, то понадкусюю, щоб інші не з’їли. Щось це мало схоже на сценарій побудови щасливої Росії.
Про причини і наслідки
Навальний виявися фантазером стосовно майбутнього Росії, проте її теперішню дійсність він розуміє значно краще. Ось цю частину його листа було справді цікаво і, навіть, корисно читати. Навальний знайшов корінь зла російської владної системи:
“Угроза миру и стабильности в Европе – агрессивный имперский авторитаризм, бесконечно самовозрождающийся в России. Поствоенная Россия, как и постпутинская Россия, обречена стать снова воюющей и путинской.”
Погоджуся з цим твердженням на всі 100%. Росія приречена на самовідтворення одного й того ж сценарію. Вона ходить колами, але це коло з часом звужується. З кожним обертом імперія зменшується, допоки не розлетиться на друзки під дією відцентрових сил, які з часом здатні прискорюватися. А відтак, процес розпаду набирає темпу.
Влучним є опис ставлення Росії до України. Патологічна одержимість Україною є характерною рисою кожної російської влади. Це стосується як пострадянської, про яку згадує Навальний, так і радянської та царської, про які він замовчує. Адже без України – Росія країна без шансів на світове панування. Без нас їх імперія не може існувати. Це вже прямо якийсь магічний перстень влади. Оскільки росіяни люблять всіляку містику, це зовсім не дивує.
Але при цьому Навальний стверджує, що лише владна еліта так одержима Україною, а прості росіяни зовсім не такі, вони – не кровожерні. Ось на цій фразі знову хочеться згадати Бучу, Ірпінь, Ізюм, ще сотні міст і селищ, які зустрілися з простими “хорошими русскімі братьями”. Проте українці не злопам’ятні, ми просто хочемо справедливого трибуналу для злочинців.
Своєю наступною думкою пан опозиціонер сам собі суперечить. “Война – удивительное средство, решающее все проблемы”. Більш того, є чарівним інструментом для еліти, що “на ура” сприймається російським народом, на відміну від цивілізованого світу:
“…в США, Великобритании и других западных странах в политике есть много тех, кто потерпел поражение и утратил позиции в связи с поддержкой той или иной войны. В России таких просто нет: здесь война — это всегда выгода и успех.”
Росіяни вважають нормою вирішувати питання силою, навіть, якщо потонуть у власній крові. Бо, по-перше, цар завжди правий, а, по-друге, “баби нарожают”. Мені здається, що росіянам навіть подобається бути гарматним м’ясом. У такий спосіб їхнє нікчемне, безцільне життя отримує сенс, вони стають частиною чогось сакрального і величного – вмерти за Родіну. Це ж повага на всі наступні покоління! У них немає прагнення до здобуття індивідуального щастя, реалізації, бо це потребує наполегливої праці й особистої відповідальності. Натомість, можна стати частиною великої перемоги, нічого особливого не зробивши, просто виконати наказ. Ось істинна священна місія простого росіянина – вмерти за Батьківщину. Ну, або хоча б за Ладу Каліну.
Післясмак
Республіка Навального – утопія, соломинка, за яку намагається вчепитися людина у пастці. Нинішні події в Росії є шансом для нього вийти на волю раніше. Розумію, не дай боже, комусь потрапити в російські тюрми з їх генітально-анальною культурою. Однак віри у майбутню демократизацію Росії немає. У попередніх публікаціях ми вже писали про небезпеки для України приходу до влади в Росії так званих лібералів. По суті, вони є не меншими імперцями, ніж нинішня влада, тільки виглядають краще.
Михайло Ходорковський у своєму недавньому інтерв’ю заявив, що їх (росіян) політичний режим – це суто їх справа. Навальний напрочуд солідарний з ним:
“российский народ волен сам выбирать свой путь развития… Российский народ и российскую элиту не нужно принуждать, они нуждаются в ясном сигнале и объяснении, почему такой выбор лучше. ”
Тобто, ми будемо продовжувати робити те, що робимо, а ви просто подавайте нам сигнали, чи робимо ми все вірно. Та світ кричить вам, що ви зовсім з’їхали з глузду, а ви продовжуєте робите те саме і, навіть, ще з більшим заповзяттям.
У якості фінального акорду – ще одна пряма мова з листа Навального:
“…пункт повестки «Россия после войны» должен не просто быть частью стратегии всех, кто стремится к миру в этой войне, а стать ее центральным положением. Никакие долгосрочные цели не могут быть достигнуты, если нет плана, как сделать так, чтоб источник проблем перестал их создавать. Россия должна перестать быть источником агрессии и нестабильности. Это возможно, и именно это должно рассматриваться как стратегическая победа в этой войне.”
Ну що ж… дякуємо за підказку. А тепер ми не просто хочемо повернути свою землю, але й зробити так, щоб Росія перестала бути джерелом нестабільності та агресії. Саме так, світ без Росії, дійсно, стане кращим місцем для всіх. І для чеченців, і для дагестанців, і для бурятів, і для тувинців, і для мордвинців, і для ерзя. І, звісно, для нас – українців.
