Автор:
Ми вже неодноразово писали про те, що гібридна війна перетворює на зброю все – так званий феномен weaponization. Росія, безсумнівно, досягла у цьому значних успіхів. Зброєю стали енергетичні ресурси, зерно. Терористичні засоби стали державним інструментом боротьби: РФ бомбардує цивільні будівлі – школи, дитячі садочки, лікарні, прицільно атакує об’єкти критичної інфраструктури – ТЕЦ, підстанції, водонасосні станції. Не забуваємо також про постійний ядерний тероризм. Проте це далеко не весь гібридний арсенал Росії. Є ще один засіб війни, про який рідко говорять – насильство, у тому числі, сексуальне.
Зґвалтування – воєнна стратегія РФ
Наприкінці вересня в ООН оприлюднили звіт, де йшлося про підтвердження “понад сотні випадків” зґвалтувань або сексуальних насильств в Україні з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну в лютому цього року. Звіти приходять із запізненням, бюрократична процедура вимагає часу. Тож, та інформація, яка зараз публікується – це лише вершина айсберга. З кожним новим звільненим населеним пунктом кількість таких звітів буде лише збільшуватися. Проте, навіть те, що відомо наразі, дає підстави говорити про систематичність та невипадковість таких злочинів.
Спеціальна представниця генсека ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен, яка відвідувала Україну ще в червні місяці, після звільнення Київщини, в інтерв’ю заявила:
“Зґвалтування та сексуальне насильство, до яких вдаються російські військовики в Україні, є частиною “воєнної стратегії” РФ. У росіян це – “навмисна тактика з дегуманізації жертв”.
На запитання журналіста, чи використовується зґвалтування як інструмент зброї під час війни в Україні, вона відповіла: “Там є усі ознаки цього”.
“Коли жінок утримують цілими днями і ґвалтують, коли починають ґвалтувати маленьких хлопчиків і чоловіків, коли ти бачиш генітальні обрізання, коли чуєш, як жінки свідчать про російських солдатів, які мають із собою віагру, це явно воєнна стратегія”, – сказала представниця ООН.
“І коли жертви розповідають, що було сказано (військовиками) під час зґвалтування, це явно навмисна тактика дегуманізації жертви”, – додала Праміла Паттен.
Мовчазні злочини
Складність фіксації злочинів сексуального характеру на війні полягає не лише в тому, що під час воєнних дій важко збирати докази, але й тому, що жертви насильства, як правило, мовчать. Стигматизація жертв перешкоджає розслідуванню. Психологічні травми отримані жертвами сексуального насильства набагато важчі фізичних. Окрім медичної допомоги потрібна кваліфікована допомога психологів, особливо під час дознання. Жертви не просто соромляться розповідати про те, що з ними трапилося, вони переживають травматичний досвід кожного разу, розповідаючи про пережите. Тому багато хто прагне забути і… мовчати. Але це стосується не лише жінок.
Згідно зі свідченнями, що зібрала ООН, вік жертв сексуального насильства складає від 4 до 82 років. Жертвами є здебільшого жінки та дівчата, але також ґвалтують чоловіків та хлопчиків.
Злочини сексуального характеру складні для розслідування і в мирний час, а під час війни вони ще більше ускладнюються цілим спектром супутніх злочинів. Зґвалтування часто є частиною комплексних тортур проти заручників чи військовополонених обох статей та будь-якого віку.
Праміла Паттен в інтерв’ю “Голосу Америки” зазначила:
“На жаль, ми маємо справу зі злочинами, кількість випадків яких хронічно занижується… За даними гуманітарних представників на місцях, на кожен випадок, про який повідомляється є, принаймні, 20 випадків, про які не повідомляється. Але я закликаю не мовчати, бо те, що ми задокументуємо сьогодні, приведе до обвинувачень завтра.”
Тобто реальні масштаби злочинів оцінити вкрай важко, але навіть те, про що відомо, має катастрофічні масштаби.
Зґвалтування – дешева зброя геноциду
Ми звикли дуже скептично ставитися до діяльності таких міжнародних організацій як ООН, бо, окрім глибокої стурбуваності та занепокоєння, мало що від них очікуємо. Проте і тут бувають винятки. Пані спецпредставниця генсека ООН з питань сексуального насильства у конфліктах Праміла Паттен розуміє глибинні причини того, що відбувається. Було приємною несподіванкою почути від неї такі слова:
“Питання чому сексуальне насильство використовується? Це відбувається тому, що зловмисники знають, що це дешева зброя, вона безкоштовна. Вони знають, що жертви не будуть повідомляти про насилля і вони будуть користуватися повною безкарністю. І вони знають, що це є ефективна зброя. Бо ґвалтуючи жінку чи дівчину, чоловіка чи хлопця вони не лише завдають шкоди жертві, але й родині та суспільству, розривають їх.”
Таким чином, можна цілком аргументовано говорити про те, що злочини сексуального насильства, що чиняться російськими військовими на території України є частиною системної та цілеспрямованої політики геноциду українців.
Тому виникає питання, що ми робимо для документування та збору доказів для майбутнього трибуналу?
Трибунал
В Офісі генерального прокурора України створено управління, яке займатиметься розслідуванням фактів сексуального насильства, учиненого російськими військовими в Україні. Також розроблено Стратегію протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, яка має бути офіційно ухвалена найближчим часом. Головна мета стратегії – застосування нових підходів до розслідування подібних злочинів з орієнтацією на захист потерпілих, а не лише на покарання злочинців, як це робилося раніше. Це передбачає, у тому числі, і механізми компенсацій постраждалим за рахунок конфіскації російського майна.
Генеральний прокурор Андрій Костін повідомляє, що тільки-но ЗСУ звільняють ту чи іншу частину української території, проявляється жахлива картина:
“Так сталося після деокупації Харківської області. І, на жаль, так буде і в інших місцях, бо сексуальне насилля – зброя російського окупанта. Нездатні протистояти нашим воїнам на полі бою, росіяни тероризують цивільне населення”.
22 вересня Костін під час зустрічі у Сполучених Штатах Америки із прокурором Міжнародного кримінального суду Карімом Ханом обговорили відкриття Офісу прокурора МКС в Україні, який має запрацювати вже до кінця жовтня у Києві.
Костін також розповів, що Праміла Паттен відзначила, що “ще ніколи в історії так швидко не починалися розслідування і суди щодо порушень законів і звичаїв війни”. За її словами, ніколи раніше сексуальне насильство не було таким масовим на передовій. Вона додала, що ніколи раніше в історії міжнародна спільнота не мобілізувалася так швидко і рішуче, щоб запропонувати свою підтримку. І Україна цю підтримку має, адже і розробка Стратегії, і організація розслідувань відбувається в тому числі за підтримки ООН.
Що ж, будемо сподіватися, що всі ці заходи принесуть результати і ми вже найближчим часом побачимо на лаві підсудних російських військових злочинців, і не лише солдатів, але й генералів та політичне керівництво, які віддавало злочинні накази.
Традиція зґвалтування
Війна завжди супроводжується злочинами сексуального характеру – ґвалтування переможцями в захоплених містах, то давня традиція. Проте, це було справою більш давніх часів – десь там в епоху Середньовіччя – але ж не у ХХІ столітті! Європа стала надто цивілізованою та виробила правила ведення війни, які засуджують таку практику сексуального насильства.
Проте Росія – явно не Європа, і точно нецивілізована країна.
Масштабність злочинів сексуального характеру, що чинять росіяни дає всі підстави говорити про специфічну культурну особливість, для якої характерна така поведінка – їх генітально-анальна культура є національною рисою росіян. Якщо висувати тезу про те, що росіяни мають вмонтовану модель поведінки, що базується на крайній жорстокості та насильстві, у тому числі й сексуального характеру, то потрібні аргументи, що доводять тяглість такої практики.
Отже, давайте трохи пригадаємо недавню історію, коли світ уже став цивілізованим, а росіяни так і залишилися дикунами. Пропоную погортати сторінки книг про масові зґвалтування радянською армією наприкінці Другої світової.
Марта Гіллерс “Жінка в Берліні”
Серія анонімних щоденників, що вийшла друком у США в 1954 році. Авторка щоденників сама була жертвою сексуального насильства та зазнала знущань від різних солдат Червоної армії. Книга описує масові зґвалтування німкень радянськими солдатами, у тому числі й ґвалтування дітей та літніх людей. Страх перед осудом змусив авторку ховати своє ім’я. Лише за два роки після смерті, 2003-го року, було розсекречене її спражнє ім’я – Марта Гіллерс, німецька журналістка. Того ж року книгу перевидали і вона стала бестселером у Німеччині. Промовистий факт – восени 2021 року цю книгу було внесено до списку екстремістських у РФ. Не дивно, правда очі коле.
Габріела Кепп “Чому у мене не було сексу”
Перша видана у Німеччині книга, присвячена сексуальному насильству, яке здійснювали військовослужбовці Червоної армії в окупованому під час Другої світової війни Берліні. Перша редакція опублікована 1992 року, а доповнене перевидання 2010 року стало сенсацією. Габріела Кепп не лише порушила багаторічне табу на висвітлення теми, але й наважилася підписати його власним ім’ям. У січні 1945 року, коли їй було лише 15 років, вона потрапила на два тижні до червоноармійців, протягом яких її неодноразово ґвалтували.
В інтерв’ю німецьким ЗМІ Габріела Кепп підкреслила, що вона вважала себе зобов’язаною розповісти про звірства Червоної армії від імені всіх жертв, тому що “окрім неї, це зробити вже нікому”. Габріела Кепп розповідає, що вона досі бачить уві сні ці жахи, і більше ніколи в житті не вступала в сексуальний зв’язок з чоловіками. За її словами, фраза “Фрау, ком” (“Жінка, пройдіть”), яку казали радянські солдати, була дуже страшна для німкень того часу. Епідемія масового насильства поширилася настільки широко, що аж Ватикан висловив готовність дозволити аборти деяким із жертв.
Ви скажете, що це лише спогади окремих жінок і вони не дають уявлення про справжню картину подій. Гаразд, давайте почитаємо істориків, які займалися науковим дослідженням цих питань.
Ентоні Бівор “Падіння Берліна. 1945”
Це праця британського історика Ентоні Бівора, присвячена штурму та взяттю Берліна. Книжка ґрунтується на численних інтерв’ю з учасниками та свідками подій, а також матеріалах з архівів країн Західної Європи, СНД і Росії. Автор тут не лише аналізує бойові дії, а й фокусується на побутовому аспекті, зокрема, на масових зґвалтуваннях, які коїли солдати радянської армії.
За даними експертів, у середньому кожна з жертв, вік яких варіювався від 9 до 90 років, була зґвалтована 12 разів – в 1945 році в Берліні перебували близько 5 млн радянських солдатів. Для багатьох жінок у віці від 80-ти до 90 років цей акт насильства виявився смертельним.
Статистику про зґвалтування збирали німецькі лікарні. За даними двох головних госпіталів Берліна, кількість жертв у німецькій столиці становила від 95 до 130 тисяч. Один із лікарів припускає, що кожна десята жінка згодом померла, переважно наклавши на себе руки. Усього ж, як підрахував британський історик, трагедію пережили 2 мільйони німецьких жінок, немало з них, якщо не більшість, зазнали групових зґвалтувань.
Зґвалтування почалися відразу ж, щойно в 1944 році Червона армія увійшла до Східної Пруссії та Сілезії, пише історик. У багатьох містах і селищах була зґвалтована кожна жінка у віці від 10 до 80 років.
За словами Бівора, Сталін та його командири виправдовували, ба! навіть, заохочували зґвалтування, причому не тільки щодо німецької нації, але також і їхніх союзників – Угорщини, Румунії та Хорватії.
Коли югославський комуніст Мілован Джилас заявив протест Сталіну, той нібито обурився: “Як так, ви не можете зрозуміти солдата, який прокрокував тисячі кілометрів через кров, вогонь і смерть і хоче розважитися з жінкою або взяти собі якусь дрібничку?”
Микола Нікулін “Спогади про війну” (Санкт-Петербург, 2008)
Автор книги відомий мистецтвознавець, багаторічний співробітник Ермітажу. Робота була написана ще 1975-го, у рік тридцятиріччя закінчення війни, проте вийшла тільки нещодавно. Ось лише одна цитата з книги (мовою оригіналу):
“Войска тем временем перешли границу Германии. Теперь война повернулась ко мне еще одной неожиданной стороной. Казалось, все испытано: смерть, голод, обстрелы, непосильная работа, холод. Так ведь нет! Было еще нечто очень страшное, почти раздавившее меня….
Основательно постарался Эренбург, чьи трескучие, хлесткие статьи все читали: “Папа, убей немца!” И получился нацизм наоборот. Правда, те безобразничали по плану: сеть гетто, сеть лагерей. Учет и составление списков награбленного. Реестр наказаний, плановые расстрелы и т.д. У нас все пошло стихийно, по-славянски (штучна ідея панславізму – прим. Ximera). Бей, ребята, жги, глуши! Порти ихних баб! Да еще перед наступлением обильно снабдили войска водкой. И пошло, и пошло! Пострадали, как всегда, невинные. Немцы, конечно, подонки, но зачем же уподобляться им? Армия унизила себя. Нация унизила себя. Это было самое страшное на войне. Трупы, трупы…”
Промовисті слова від очевидця та учасника подій зі сторони тієї самої “освободітєльной” армії.
Природа зла
Якщо ви думаєте, що причина такої поведінки радянської армії була помста за звірства німецьких нацистів, то глибоко помиляєтеся.
Це – їхня природа. Дика, ординська природа, яка прагне до руйнування, домінування і насильства заради самого насильства, а не через якусь конкретну причину.
За словами того ж таки Бівора, він був “глибоко приголомшений” відкриттям, що російські та польські жінки і дівчата, які звільнялися з концентраційних таборів, також піддавалися насильству. “Це повністю підірвало моє уявлення, що солдати використовували зґвалтування як форму помсти німцям“, – сказав він.
Є документальні докази й про те, що жертвами насилля були не лише німкені, а й польки, українки, білоруски – жінки, яких вивезли до Німеччини на рабську працю. В інтерв’ю радіо “Свобода” британський історик Ентоні Бівор зазначив:
“Мабуть, найбільше вражає з того, що потрапило нам до рук, так це дуже детальний рапорт заступника начальника політичного відділу Першого Українського фронту, який повідомляє Центральному Комітетові комсомолу про поширені зґвалтування російських, українських та білоруських жінок і дівчат – тих, кого насильно забрали до Німеччини сили Вермахту і змусили до рабської праці. Всі ці молоді жінки кілька років молилися, щоб їх визволила Червона армія, а червоноармійці їх ґвалтували й знущалися з них.”
Krisztián Ungváry
“The Siege of Budapest. 100 Days in World War II”
У російському перекладі – Кристиан Унгвари “Осада Будапешта. 100 дней Второй мировой войны”, 2013
Угорський історик у своїй прискіпливій до деталей книзі наводить такі дані: 10% населення Будапешту було зґвалтовано, близько 50 000 жінок різного віку і соціального статусу. Пiсля битви за Угорщину на території країни було зареєстровано понад 400 000 випадків зараження венеричними хворобами внаслідок зґвалтування радянськими солдатами.
Унгварі наводить цікавий документ – звернення комуністів містечка Кобанья (тепер це район Будапешта), яке вони адресували радянському командуванню, яке звільнило їх:
“После долгих и мучительных гонений пришла славная и долгожданная Красная Армия, но какой же она оказалась! Кобанью Красная Армия освободила 2 января, после упорной борьбы за каждый дом, и оставила после себя разруху и опустошение. И это не потому, что среди обломков мебели в домах людей, которые десятилетиями были рабами, можно было найти фашистов. Среди трудящихся в Кобанье очень мало тех, кто симпатизирует немцам, а большинство ненавидит нацистов. Но вдруг – взрыв сумасшедшей, неистовой ненависти. Пьяные солдаты насиловали матерей на глазах их детей и мужей. Девочек в возрасте 12 лет отбирали у их отцов и матерей и насиловали группы по 10-15 солдат, среди которых было немало больных венерическими болезнями. После первой группы приходили другие, которые следовали примеру предшественников. Несколько наших товарищей были убиты, когда пытались защитить своих жен и дочерей… “
Іоахім Гофман «Сталінська війна на винищення» («Stalins Vernichtungskrieg 1941-1945»)
У цій книзі наводяться свідчення того, що “освободітєлі” почали чинити звірства над мирним населенням ще в Криму – зґвалтування, тортури з убивствами цивільних. Командувач 4-м Українським фронтом генерал армії Петров у наказі №074 від 8 червня 1944 року затаврував “возмутительные выходки” своїх військовослужбовців на радянській території Криму, “доходящие даже до вооруженных ограблений и убийства местных жителей”.
У Західних Білорусі та Україні звірства “освободітєлєй” набирали обертів і посилювалися з їх просуванням на захід. Країни Балтики, Угорщина, Болгарія, Румунія, Югославія зазнали страшної хвилі насильства стосовно мирного населення. Але найбільший терор почався в Польщі. Масові зґвалтування польських жінок та дівчат, на які радянське військове керівництво закривало очі. Пояснити це якоюсь міфічною помстою за нацизм це неможливо, адже поляки самі були одними з перших жертв нацизму.
У злочинах сексуального характеру були помічені не лише прості солдати й офіцери, але й генералітет. Приклад з книги Гофмана:
“Генерал-майор Берестов, командир 331-й стрелковой дивизии, 2 февраля 1945 г. в Петерсхагене под Прейсиш-Эйлай с одним из сопровождающих его офицеров изнасиловал дочь местной крестьянки, которую он заставлял себе прислуживать, а также польскую девушку”.
Та й загалом, весь радянський генералітет у Східній Німеччині та Польщі був причетний до злочинів сексуального характеру в особливо тяжких формах: зґвалтування дітей, зґвалтування з особливою жорстокістю та заподіянням каліцтв (відрізання грудей, знущання над геніталіями за допомогою всіляких предметів, виколювання очей, відрізання язика, прибивання цвяхами, тощо) з подальшим вбивством жертв. Іоахім Гофман на основі документів називає прізвища головних винуватців та причетних осіб: маршал Жуков, генерали: Тєлєгін, Казаков, Руденко, Малінін, Черняхівський, Хохлов, Разбійцев, Глаголєв, Карпенков, Лахтарін, Ряпасов, Андрєєв, Ястрєбов, Тимчик, Окороков, Берестов та інші. Всі вони особисто ґвалтували німкень і польок або були співучасниками, дозволяючи й заохочуючи це своїми наказами та покриваючи ці злочини серед підлеглих.
Про таку дикунську поведінку совєтів знали західні командувачі, що викликало у них шок. Гофман пригадує, що британський фельдмаршал Монтгомері, до якого дійшла інформація про злочини в радянських окупаційних зонах, у своїх мемуарах називав росіян “дійсно нецивілізованими азіатами”:
“Их поведение, особенно в отношении женщин, вызывало у нас отвращение. В некоторых районах русской зоны практически вообще не осталось немцев. Они бежали под натиском варваров”.
Американський генерал Кітінг, після повідомень про дії росіян у Берліні писав, що “їхні розбещені дії були схожі на дії варварських орд Чингісхана”.
А Джордж Ф. Кеннан особисто підтвердив американському спеціалісту з міжнародного права Альфреду де Заясу те, про що писав у своїх мемуарах – совєти стирали місцеве населення з лиця землі таким чином, який не має аналогів із часів азіатських орд.
Ординська стратегія зґвалтування
Можна було б ще наводити сотні цитат та посилань на архівні документи минулого, але я не історик і не прагну зібрати всі докази. Всі ці приклади потрібні були лише для того, щоб продемонструвати систематичність та цілеспрямованість дій росіян у нинішній війні з Україною. Те, що вони роблять зовсім не нове, вони так чинили століттями. І не лише відносно нас. Це їх нормальна поведінка.
Вони – нелюди, які насолоджуються жорстокістю та насильством. Їм не місце у цивілізованому світі.
Що є новим у нинішній ситуації, так це те, що ми не мовчимо і не здаємося. Ми їх перемагаємо.
Велика місія України – нарешті відкрити світу очі на людожерську та дикунську природу росіян та звільнити цивілізований світ від цієї пошесті. Нехай живуть на своїх болотах, деградують та скочуються у первісно-общинний лад. Але їм не місце серед провідних держав світу. Російська імперія буде зруйнована – якщо не нами, то через нас точно. Програш у війні з Україною стане смертельним вироком для неї.
Стратегія зґвалтування як ще одного засобу гібридної війни проста і страшна водночас. На відміну від матеріальної шкоди, яку з часом можна відновити чи компенсувати, шкода ментальному здоров’ю та людським відносинам, яку наносить сексуальне насильство залишається назавжди. Тисячі зґвалтованих дорівнюють десяткам тисяч нещасних близьких та їхніх сімей. Наслідки будуть відчуватися десятиріччями.
Історичний досвід зґвалтованої Німеччини дає нам жорстокий урок: мовчання породжує ще більше зло. Тоді вони промовчали, а сьогодні німці, так само мовчки потурають росіянам, своїм колишнім ґвалтівникам. Не знаю що це: стокгольмський синдром чи результат запліднення російськими генами, але сьогоднішня Німеччина яскравий приклад того, що непокаране зло зростає.
Після Нюрнбергу мав бути ще один трибунал – для червоних злочинців, на якому на лаві підсудних мав би сидіти Сталін і все радянське керівництво. Але цього не трапилося тоді.
Саме тому ми маємо зробити все, щоб відбувся новий трибунал, що засудить російську імперію і винесе їй остаточний вирок. Злочинці, нарешті, мають понести відповідальність за свої злодіяння. Дуже сподіваюся, що Путін і його друзі доживуть до нього, бо смерть надто легке покарання них.
