Автор:
Нещодавно світ знову сколихнуло відео із сценою обезголовлювання українського солдата. Деякі “знавці” теми вже навіть встигли дати фаховий коментар і розповіли як має себе вести людина, коли їй ріжуть голову і якою мовою кричати в передсмертній агонії. Біль українського воїна не передати словами, але у всій цій трагедії він ще відгукнеться нам усім диким фантомним болем післявоєнного часу.
Ми відбудуємо міста і приберемо тіла з вулиць, але уламки снарядів, постріли та шматки тіл залишать глибокі шрами у пам’яті всіх. Війна триває майже 10 років і на сьогоднішній день уже підросло покоління тих, кого виховували й продовжують виховувати в ненависті до власної нації та держави. Йдеться не про бойові дії, а про те, що відбуватиметься вже після них, тобто про правосуддя перехідного періоду.
Ще до активної фази війни в Україні бували прецеденти, коли проросійські колаборанти виходили сухими з води. Мова, зокрема, про одіозну Нелю Штепу, котра не лише уникнула покарання за підтримку військової агресії РФ, але й відсудила в України моральну компенсацію через Європейський Суд Прав Людини.
Санкції проти пулу ОПЗЖ і арешт Медведчука відбулись уже після повномасштабного вторгнення Росії, однак, проблема до цього часу не зрушила з мертвої точки. Мається на увазі доволі болюче питання депутатських мандатів і перебування депутатів ОПЗЖ у Верховній Раді.
Проте, зараз ми ще перебуваємо на етапі війни, а не післявоєнної відбудови та періоду політичної трансформації. На жаль, правосуддя перехідного періоду сповнене як пастками, так і дилемами, зокрема, і всім відомою дилемою в’язня. Бо часто доводиться надавати воєнним злочинцям притулок, враховувати пом’якшувальні обставини і навіть амністувати.
Так, Міжнародний Кримінальний Суд визначає воєнні злочини як такі, що не мають терміну давності, однак, чи спрацює це не лише в теорії, а й в судовій практиці правосуддя перехідного періоду?
Дивізія СС Дірлевангер
Для початку звернімося до випадку з історії, який повторюється в сучасних українських реаліях. Наприкінці Другої світової війни Німеччина створювала батальйони й дивізії виродків на зразок Вагнера. Серед них і очолювана Оскаром Дірлевангером дивізія – такий собі прототип Пригожина.
Дивізія СС Дірлевангер, названа на честь свого очільника, стала відомою завдяки своїм каральним експедиціям проти цивільного населення Польщі, зокрема, різнею Варшавської Волі. Сумарно дивізія, лише на Волі та Охоті (мікрорайони Варшави) вирізала 30 тисяч цивільних, включаючи дітей та осіб похилого віку.
Комплектували дивізію, як ви вже мабуть здогадались, в’язнями тюрем і концтаборів, а також з рядів радянських військовополонених, у значній мірі з росіян. Щодо моральної обстановки в самій дивізії, то там, так само, відбувалися катування і позасудові страти, які сьогодні активно практикують вагнерівці проти тих, хто боїться йти в бій, чи хоче обрати полон.
Самого Оскара Дірлевангера було убито, і цього нам достатньо. Зазначимо лише, що справедливість долі, а може й сама карма, на жаль, наздогнала далеко не всіх нацистських різників.
Однією з ключових фігур, яка віддавала накази про масові вбивства, був Еріх Юліус Ебергард фон дем Бах, який давав прямі вказівки не залишати живих. Тим не менш, коли відбувались судові процеси над воєнними злочинцями, фон дем Бах став ключовим свідком обвинувачення, завдяки чому отримав 10 років примусових робіт, половина з яких йому була зарахована, а іншу половину він так і не відбув. Пізніше був засуджений до довічного ув’язнення владою ФРН, однак не за воєнні злочини, а за політичні вбивства, скоєні ще в 1934 році. Цікавий поворот подій, чи не так?
Екс-вбивці та інші колаборанти
Повертаючись до українських реалій, сфокусуємося на дрібнішій фігурі, події навколо якої вже створили схожий прецедент. Йдеться про одного з командирів Вагнера – Андрія Медвєдєва, якому якимсь дивом вдалося втекти до Норвегії. Там він, вочевидь, запевняв, що сам білий і пухнастий. Принаймні, такий висновок напрошується сам по собі, оскільки Медвєдєв отримав у Норвегії політичний притулок.
Чи вимагав Київ від Осло екстрадиції Медвєдєва, сказати важко – інформації про це знайти не вдалося. Україна веде війну і документує воєнні злочини росіян, тож мала би бути природно зацікавлена в тому, щоб Медвєдєва передали до рук українського правосуддя. Право на справедливий суд Україна гарантувати може, тож послатися на ризик того, що права підсудного будуть порушені, Норвегія навряд чи зможе.
Поки що Медвєдєв тисне на жалість норвежців і каже, що в разі екстрадиції в Україну його чекає смерть. Це при тому, що смертна кара в Україні вже давно скасована. Поки що Медвєдєв комфортно почуває себе в Норвегії, ба, навіть має час ходити барами Осло та влаштовувати п’яні бійки з поліцією. Непогана пенсія для воєнного злочинця. Свобода пересування, юридичний захист від держави, а також щедрий соцпакет від норвезьких платників податків.
Після перемоги України таких Медвєдєвих будуть цілі дивізії і вони в один голос кричатимуть, що просто виконували накази та щиро каються у скоєному. Прозвучить з точки зору ООН та й усіх глибоко стурбованих, цинічно, але Україна, якщо трибунали не дадуть результату, буде змушена брати правосуддя у свої руки. Точно так само, як колись робив Ізраїль, сфокусувшись на вистежуванні й ліквідації всіх причетних, котрим вдалося уникнути відповідальності за свої дії.
Буде тут і зворотня сторона медалі, бо постане проблема зіткнення з іншими точками зору, зокрема з такою як покладання вини за війну на Україну. Йдеться тут аж ніяк не про росіян, а про тих українців, які пережили, для прикладу, пекло Маріуполя, проте переконані, що українці самі винні, бо “Зеленський не залишив Путіну вибору”.
Далеко ходити не треба, такі випадки вже є і, на жаль, їх буде ще більше. Зараз мова про Маріанну Підгурську, котра вижила після обстрілу пологового будинку в Маріуполі й фото якої облетіло всі міжнародні ЗМІ. Зараз Маріанна в Росії і органічно вписалася в сюжети російської пропаганди. В них вона засуджує Україну, а також бере інтерв’ю з полоненими азовцями, зокрема, із Дмитром Кищенком. Матеріал вона прокоментувала так:
“Не знаю, наскільки щирим він був, але мені здалося, що Дмитро дійсно змінив своє ставлення до того, що відбувається. Він визнав, що обстріл цивільних об’єктів (дитсадків, шкіл) так само, як і використання їх для обладнання позицій, – військовий злочин. А ще закликав українське керівництво піти на мирні переговори з Росією”
Тобто, навіть побувавши під російськими обстрілами і ледь не втративши дитину, дана особа пішла на співпрацю з ворогом і дублює тези про те, що захисники Маріуполя ховалися в пологовому будинку, який росіяни обстріляли.
Алея Ангелів – майбутнє яблуко розбрату
Окрім пам’ятників Ґіві, Захарченку чи Моторолі не менш дискусійним питанням стануть місця пам’яті жертв війни. Це стосуватиметься як поховань, у тому числі й останків окупантів, так і пам’ятників жертвам серед цивільного населення. У Донецьку вже давно існує Алея Ангелів – пам’ятник дітям, котрі загинули від обстрілів. Тут саме ключовим питанням постане узгодження двох точок зору, адже цивільні гинуть від обстрілів з обох сторін. Артилерія чи міномети – не снайперська гвинтівка чи автомат, яка дає можливість бачити мішень у приціл і враховувати фактор ризику поранення цивільних.
Політика пам’яті важлива річ, адже тут ми стикнемося з агресивною дискусією щодо того, від чиїх обстрілів загинули діти і що має бути написано на пам’ятнику. Якби не російська агресія, то всі загиблі діти росли та раділи б дитинству, однак не забуваємо, що не всі на окупованих територіях із нетерпінням чекають визволення. Не всі також мають достатньо розвинуте критичне мислення, щоб зрозуміти, що в місті, де проходив чемпіонат світу з футболу в 2012 році, не було б жодних Алей Ангелів, якби туди не прийшов “Русский мир”.
Маріанна Підгурська – це енциклопедичний приклад такого мислення і одночасно лише вершина айсберга всієї проблеми. Як в обставинах, що склалися, вшанувати пам’ять загиблих дітей, не спровокувавши громадянський конфлікт, який Росія – якщо вона виживе як державне утворення – з радістю підігріватиме? Тоді реваншисти всіх мастей знову дістануть методички і розповідатимуть про кров дітей Донбасу на руках хунти і ЗСУ.
Після війни
Питання реформи поліції, спецслужб і судів також стоятиме на порядку денному. Адже достеменно невідомо, скільки з них стало колаборантами, працювало в органах держбезпеки окупаційного режиму і виносило вироки від імені окупантів. Ризик того, що ці люди, попри своє минуле, будуть реабілітовані, надзвичайно великий. Те ж саме стосується політиків та бізнесменів місцевого рівня.
Після закінчення Другої світової війни колишній член СС, німецький бізнесмен Ганс Мартін Шлеєр спокійно жив у ФРН і був членом Християнсько-Демократичного Союзу, очолюваного Конрадом Аденауером, аж поки не було викрадено і вбито бойовиками Фракції Червоної Армії у 1977. Таких діячів, які відкупляться, або ж почнуть активно співпрацювати зі слідством і здавати своїх спільників, ми зустрінемо ще дуже багато.
Війна закінчиться, але нікуди не зникне той фантомний біль, який вона залишить у вигляді безкарності, спадку “русского мира” на окупованих територіях і “можем повторить” від тих, хто до останнього буде проти капітуляції Росії.
