Автор:
Півріччя «триденної спеціальної військової операції» дає нам можливість зробити проміжний висновок про причини краху політичних ілюзій російського керівництва стосовно України. Ілюзії, які підкріплювали самовпевненість осіб, котрі приймають рішення щодо «військової операції», що українське суспільство сприйме загарбників, як «визволителів»; або, принаймні, агресія протікатиме за «м’яким», безболісним «кримським» сценарієм, з мінімальним спротивом.
Український контекст
Не буду перераховувати безпековий та зовнішньополітичний блок визначених цілей «спеціальної операції» (її цілі та завдання пройшли специфічну внутрішню «еволюцію» в публічному російському «дискурсі»), відзначу лише саме український контекст.
Ще 25 лютого, С. Лавров заявив:
«Ми зацікавлені в тому, щоб український народ був незалежним, щоб він мав уряд, який представлятиме все його різноманіття, і щоб він не був у ситуації, коли він перебуває під повним зовнішнім управлінням, заточеним на те, щоб заохочувати неонацизм, щоб заохочувати геноцид росіян і використовувати Україну як інструмент стримування Росії».
У той же день, Путін звернувся до української армії:
«не дозволяйте неонацистам і бендерівцям використовувати ваших дітей, дружин і старих як живий щит, беріть владу в свої руки. Схоже, нам з вами буде легше домовитись».
На брифінгу із представниками ОРДЛО, в кінці лютого, С. Лавров відзначив:
«Ми не бачимо можливості визнавати демократичним уряд, який пригнічує та застосовує методи геноциду до свого власного народу. Президент ухвалив рішення про проведення спеціальної військової операції по денацифікації та демілітаризації України, щоб звільнившись від цього гніту, українці змогли самостійно, вільно могли визначити своє майбутнє».
Як заявив В. Путін 3 березня,
«…щоб жодна “антиросія”, утворювана роками Заходом нам не погрожувала».
На зустрічі з постпредами країн-членів Ліги арабських держав у Каїрі, голова російського МЗС відзначив, у червні:
«Ми обов’язково допоможемо українському народу позбутися режиму, абсолютно антинародного та антиісторичного».
Своєрідно прокоментував річницю голосування на референдумі «за збереження СРСР» (17 березня 1991 р.) «політолог» С. Марков, продемонструвавши мапу результатів голосування в Україні:
«Вони голосували насамперед за союз із Росією. Настав час виконати цю волю народу».
Відтак, на думку політичного класу РФ, за більш ніж 30 років суспільна думка в Україні, як і в Росії застрягла в 1991 р. Подібне мислення накладається на заходи з практичної підготовки Росією референдумів на окупованих територіях: так, військова розвідка СБУ, ще навесні, знайшла поблизу міста Макарів Бучанського району, Київської області схрон із «паспортами» СРСР, які планувалося роздавати для проведення референдуму щодо проголошення «республіки» на Київщині.
Після ряду «жестів доброї волі», в дискурсі російських публічних політичних осіб характер заявлених цілей змістився: «відновлення державності республік в кордонах 2014 р.», «розширення географії спец. операції на Херсонську, Запорізьку область та низку інших територій», «боротьба з антиросійським анклавом». Наразі, завдяки ефективним діям ЗСУ ми навпаки бачимо звуження «географії спец. операції». Утім, аналогічного звуження не відбулося в голові російського керівництва, на що я вказував в одному зі своїх попередніх матеріалів: стратегічні цілі Росії по узалежненню України змінилися тільки у часовому вимірі.
«Вихід на адміністративні кордони ЛДНР», «паспорти» СРСР на Київщині заради псевдореферендуму за «республіку», підготовка «референдумів» щодо проголошення «республік» на окупованому півдні ‒ усе це загалом дозволяє скласти загальний «пазл» кремлівського політичного сценарію в разі успіху російського бліцкригу: формування «федерації» / «конфедерації» утворень за своєю формою та змістом схожих та військово-політичні адміністрації в ОРДЛО.
Питання, яке у Кремлі вважали вирішеним «автоматом» ‒ легітимізація процесу фактичного знищення України, як незалежної держави. Імперське (підданське) мислення Росії передбачає, що підтримка влади рівнозначна підтримці держави ‒ результат повного зрощення держави, державних інститутів з правлячою політичною силою, лідером в самій РФ. Низькій рівень легітимності української влади, будь-яких політиків та державних інститутів (що дійсно мало місце) напередодні російського масштабного вторгнення вкупі з радянськими пієтетами певної частини українського суспільства ‒ все це давало привід Кремлю розглядати заявлені цілі «спеціальної операції», як «звільнення», а не окупацію.
Так само ‒ Україна не Росія ‒ в РФ громадянські цінності (політичний плюралізм, свобода слова, громадянське суспільство, відносно конкурентні вибори, місцеве самоврядування), на противагу імперським (підданським), є слабкістю. В Україні, громадянські цінності (навіть з усіма їх недоліками) виступили одним (хоча й не єдиним) із стимулів гуртування громадян довкола української держави: як на інституційному, так й на соціокультурному, історичному рівні.
Структура українського політичного ландшафту
У своїй минулорічній, серпневій статі «Який етичний консенсус нам потрібен», аналізуючи масив соціологічних даних різних соціологічних структур я виокремив декілька соціально-політичних прошарків (в межах територій контрольованих українським урядом на 2021 р.), які визначають сутність та структуру політичного, електорального ландшафту та політичних процесів в Україні: «націонал-демократи», «послідовні державники», «лоялісти», «російсько-радянські пасіонарії».
1. «Націонал-демократи»
Розглядають в якості рецептів державного будівництва суцільну українізацію та декомунізацію, дерусифікацію соціокультурного простору; успіх України вони вбачають виключно через інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. Їх «політичний ідеал» ‒ пострадянські держави Балтії. Дана соціально-політична група відзначається надвисоким ступенем соціальної протестності, високою пасіонарністю. Представники цієї групи більш схильні миритися з неефективною державною системою, якщо забезпечені її базові електорально-політичні потреби (принаймні на рівні поверхневих дій та політичних / передвиборчих декларацій). Чисельно цей прошарок складає близько 20% українського суспільства.
2. «Послідовні державники»
Вбачають успіх України в системній політичній та соціально-економічні модернізації; побудові ефективної правової системи та інституцій. Соціокультурні, історичні, мовні аспекти не відкидаються цією групою, хоча й не визначаються як виключно пріоритетні, нарівні з побудовою ефективної державної системи. Серед представників цього соціально-політичного прошарку порівняно більше представників середнього класу: відтак й запит цієї групи ‒ відкритий соціально-політичний та економічний простір, правова справедливість, наявність можливостей та мобільні соціальні ліфти. Водночас, на політичному ринку для представників цієї групи відсутня достатня кількість політичних проектів та лідерів, що здатні ефективно репрезентувати її інтереси. Чисельно цей прошарок складає приблизно 40% українського суспільства.
Між «націонал-демократами» та «послідовними державниками» ведеться перманентна суперечка щодо правильності обраних векторів розвитку держави. Не зважаючи на те, що ці соціально-політичні сегменти розглядають різні шляхи побудови ефективного державного проекту, вони все одно є прихильниками побудови України, як сильної держави. У цих двох соціально-політичних прошарків найвищий рівень моральної стійкості перед загрозами, що постають перед Україною, на різних етапах. Надалі, я буду називати ці два соціальні пласти «продержавницькими».
3. «Лоялісти»
Значною мірою, відзначаються критичністю соціально-політичних позицій, анти-протестністю; часто, індиферентністю до політичних процесів; їм важко сформувати власну позицію, а відтак вони легко стають жертвами політичних маніпуляцій. Не зважаючи на те, що представники цього прошарку істотно втягнуті в російсько-радянське культурне поле вони загалом проявляють інерційну, помірковану підтримку українській державі, як мінімум, вже за фактом свого проживання в Україні. Об’єктивним плюсом цієї групи є її «політична українізація», повільне залучення до державницької позиції, яка частіше проявляється в умовах масштабної кризи: протести, військові дії. Водночас, ця група демонструє меншу стійкість перед соціальними катаклізмами, порівняно з двома попередніми ‒ приблизно від пів року до року ‒ після чого знову скочується в критиканство, індиферентність та соціальну депресію: так було після окупації Криму та війни на Донбасі. Чисельно цей прошарок складає близько 20% українського суспільства.
4. «Російсько-радянські пасіонарії»
Становлять протилежний полюс до позицій «націонал-демократів»: відповідна група навпаки вимагає виключного статусу російської мови та культури; переймається радянською спадщиною та історією; зовнішньополітичний вектор цього прошарку направлений у бік Росії; а ідеальною політичною та економічною моделлю для цієї групи є лукашенківська Білорусь. Водночас, події останніх восьми років призвели до зменшення представників цієї групи навіть ще до масштабного російського вторгнення ‒ окупація Криму та російська агресія на Донбасі, дипломатичні та економічні загрози: відтак, певна частина представників цього соціально-політичного прошарку зайняла позицію «лоялістів». На відміну від інших груп, даний прошарок довгий час володів більш-менш стійкою соціальною базою: представники заржавілих промислових поясів, які маргіналізувалися після деіндустріалізації та непослідовних процесів приватизації. Чисельно цей прошарок складає 20% українського суспільства.
Цю групу також можна умовно поділити на дві складові ‒ «україноскептики» та «українофоби»: для останніх рівень розчарування в українському державному проекті є абсолютним, а відтак саме ця група виявилася найбільш залученою до колаборації з Росією, участю в антиукраїнських проектах та акціях; натомість саме «україноскептики» в умовах кризових викликів можуть інерційно зайняти «лоялістську» позицію.
Вказана структура українського суспільства, за чисельним складом, актуальна для періоду напередодні масштабного російського вторгнення, в межах територій підконтрольних українському уряду: не включає т.о. Крим, Севастополь та ОРДЛО. Відповідну внутрішню стратифікацію визначили бурхливі соціально-політичні події тридцяти років Незалежності.
Етапи розвитку українського суспільства
В межах періоду Незалежності можна виділити три етапи розвитку українського суспільства, які, водночас, можна вважити етапами формування політичної нації: причому, що вважливо ‒ заснованої на громадянських цінностях.
1. «Звикання до незалежності»
Хронологічно цей період охоплює десятиріччя від проголошення Незалежності України у 1991 р. до 2001 р., коли було проведено перший (і поки що останній) перепис населення України: своєрідне підбиття підсумків 10 років пострадянської епохи. На цьому етапі, для певної частини громадян колишньої УРСР сама ідея Незалежності ще була незрозумілою: від того й така контроверсійність у голосуваннях на референдумах «За збереження СРСР» та за Незалежність. На даному етапі, українське суспільство стало повільно привчатися до базових механізмів партисипаторної демократії (утім, ще доволі недосконалої за своїми процедурними, інституціональними характеристиками): було обрано два Президенти України, два склади парламенту. У 1996 р. було прийнято Основний закон держави – Конституцію України: яка з одного боку зафіксувала пострадянську політичну реальність; з іншого боку ‒ було закладено цілий ряд правових та інституційних «мін», які визначили на роки вперед неефективний характер української політичної системи. Економічні та управлінські прорахунки політичного керівництва спровокували істотний скепсис серед окремих верств українського суспільства України: в першу чергу ‒ у декласованих представників «індустріальних ржавих поясів» (промислових глибинок, агломерацій і тд.), для яких Незалежність України стала асоціюватися з бідністю, злиднями, суспільними негараздами та пониженням соціального статусу. З іншого боку пасіонарні, націонал-патріотичні суспільні прошарки почали частіше виявляти громадсько-політичну активність, проникати в управлінські та представницькі структури з метою реалізації державницьких візій. Водночас ідея Незалежної України стала все глибше закріплюватися у свідомості більшості громадян, як об’єктивна соціальна реальність. Окрім того, саме з цього періоду починає формуватися покоління, яке не пам’ятає радянського, «доукраїнського» періоду – покоління Незалежності.
2. «Протестний період»
На цьому етапі в українському суспільстві помітний сплеск громадсько-політичної активності, її внутрішня еволюція: від звичайної участі у виборах до активних протестних громадянських акцій. Хронологічно цей період охоплює 2002-2013 рр. Базовою соціальною групою обох «майданів» («Помаранчева Революція» у 2004 р. та «Революція Гідності» у 2013-2014 р.) був середній клас, який прагнув більше соціально-політичних та соціально-економічних свобод для власної самореалізації. Окрім цих двох масштабних соціально-політичних подій («Помаранчева Революція» та «Революція Гідності») були також інші масштабні акції протесту («Україна без Кучми», «Податковий Майдан», «Вставай, Україно!» і тд.). Ці події зафіксували важливу тенденцію: суспільство опанувало «Майдан» як соціальний інститут, що виступав запобіжником будь-яких автократичних тенденцій – фальсифікації виборів чи зневаги до базових громадянсько-політичних, соціально-економічних прав. Саме феномен Майдану не дозволив українському суспільству скотитися в автократію як це сталося в Білорусі та РФ. Водночас, істотною вадою таких протестів став їх виключно загальнодержавний характер: на локальному, місцевому рівні відзначалася певна пасивність соціального життя. Окрім того, намітилася неприємна тенденція, як це називає політолог С. Гайдай, «переводити в готівку» результати революційних подій політико-олігархічними структурами. Капіталізація будь-яких соціально-політичних процесів стала характерною рисою цього періоду: так, соціально-історичним, соціокультурним відмінностям в українському суспільстві, що існували об’єктивно стали штучно надавати загостреного політичного забарвлення ‒ сумнозвісне штучне «протистояння Заходу та Сходу», яке стало активно мусувати і Росія.
3. «Військовий період»
Початок цього етапу варто відраховувати від 2013-2014 рр. до наших днів. Цей етап відзначається новим сплеском громадсько-політичної активності, появою добровольчого руху, волонтерства, інформаційними операціями, боротьбою з фейками. Майдан («Революція Гідності») від конвенційного, безкровного протесту, через дії нелегітимної влади, вперше набув й неконвенційних рис. Своєю чергою, послаблена діями політичного класу держава виявила інституційну, організаційну неспроможність протидіяти російській експансії в Криму та на Донбасі. А відтак, демократичні традиції самоорганізації українського суспільства істотно компенсували прогалини державної структури в безпековій та інформаційній політиці. На цьому етапі стала чіткіше викристалізовуватися громадянська позиція українців до України, як держави.
Навряд чи російське керівництво серйозно брало до уваги внутрішньополітичну реальність України та соціально-політичні позиції українських громадян. Впевнений, що об’єктивні дослідження мали місце, але, вочевидь, особам які приймали рішення «на стіл» поклали зовсім іншу «аналітику». Водночас, це питання стратегічного значення. Одна справа захопити країну, а інша ‒ утримати її. Українці за тридцять років досягли суттєвих успіхів в можливостях скидання неугодної, чужерідної влади: конвенційними, неконвенційними чи електоральними методами. Колабораціоністський уряд, який теоретично могла б сформувати РФ мав би мінімальну легітимаційну базу, й, вимушений був спиратися виключно на російські багнети: вибухонебезпечний сценарій за будь-яких обставин. Відтак, у Росії не було жодних шансів в Україні від самого початку російського вторгнення. Не стали для РФ повчальним уроком й події 2014-2015 рр., коли українська держава та суспільство загалом відкинули загрозу гібридної російської агресії, навіть не зважаючи на втрату частини територій.
Важко аналізувати суспільну думку в умовах війни та воєнного стану: хоча певні дослідження з цього приводу існують. Я, тим не менш, не буду давати якоїсь аналітики з цього приводу ‒ це питання варто розглядати глибоко і детально вже після завершення війни, включно з нині тимчасово окупованими територіями. Вірно те, що українська політична нація продовжує власне закріплення та розширення в межах усього українського соціуму: й, що важливо, цементується вона, власне, на ідеї спротиву Росії. Безумовним плюсом такого цементування стала, як це визначає історик В. Прокопов, консолідація української влади, армії та суспільства ‒ чого не було в попередні історичні епохи національно-визвольних змагань. З іншого боку, кожна війна завершується перемовинами та переходом до політико-дипломатичного діалогу. А відтак, нехай екзистенційна загроза з боку Росії залишатиметься, в майбутньому нам все одно буде необхідним вироблення нової консолідуючої національної ідеї, навіть попри «антиросійський етичний консенсус» в українському суспільстві.
Після 200 днів спротиву важливо не поринати у «запаморочення від успіху» на тлі перемог, які безумовно даються суттєвими втратами. Принижене військовими поразками в Україні російське суспільство та військо-політичне керівництво буде лише закручувати спіраль терору проти нашої держави: ракетні удари по енергетичній інфраструктурі є лише першим «дзвіночком» ‒ ближче до зими ці удари «розширять географію» та охоплять майже усі сфери життєдіяльності держави. На початку масштабного російського вторгнення парадигма «спеціальної військової операції» передбачала для Росії роль «визволителя» для українського народу, якому відводилася роль ошуканої «заблудлої жертви». Натомість, зіткнувшись із суворою реальністю, Росія вже відкрито приміряє на себе роль «єзуїта», який готовий боротися з «єретиками» (якими в їх парадигмі мислення стали українці) майже усіма доступними інструментами. Водночас, така налаштованість відображає кризу російського політичного класу, суспільства, державності, національних міфів, на яких побудоване їхнє імперське утворення.
