Автор:
Чим ближче війна, тим сильнішими стають прояви людського егоїзму, особисте перевищує інтереси загалу, оскільки дозволяє повністю і без зайвої лірики про гуманізм та ефемерне людське благо отримати бажане. Мова про багато аспектів нашого життя, починаючи із грошей і закінчуючи правами та обов’язками.
Людина – насправді – дуже унікальна істота, яка звикає до всього. Росіяни звикли до диктатури з утисками свободи слова та неможливості щось змінити, українці ж давно видихнули і звикли до війни. Обстріли, зведення із фронту про штурм чи нових загиблих не розбурхують жодного бажання змінити картину реальності, а лише під’юджують роздуми про те, хто в цьому винен і хто інший, аж ніяк не вони, повинен взяти на себе тягар відповідальності.
Ейфорія єдності та дух боротьби проти ворога вивітрились, наче перегар після вечірки з морем алкоголю. Коли ж туман війни трохи розсіявся, то стало зрозуміло, що є певний рівень безпеки, якого цілком достатньо для повсякденного комфорту. Яскраво демонструє ситуацію зміна ставлення до армії, що воює та мобілізації. Однак про це згодом, а почнемо з причинно-наслідкового зв’язку.
Кожні вибори в Україні починаються з надії, що новий кандидат змінить все на краще, у той час, як від обивателя вимагається лише поставити відмітку в бюлетені та опустити його в урну. На цьому, як він вважає, його роль закінчується, і тепер має минути якийсь час, щоб життя почало налагоджуватися. Але з плином часу він бачить, що корупція залишилась, дороги погані, ціни високі й, у принципі, нічого не змінюється. Перша реакція – звинувачення злочинної влади, яка не виконує своїх обіцянок, але ж, знову, ніяк не запитання до самого себе – що можна зробити, щоб було краще, ніж є.
Війна є наочною ілюстрацією такої ситуації. Проблемами із забезпеченням армії точно нікого не здивуєш і, взагалі, в ідеальному світі солдата чи командира не повинні хвилювати питання уніформи, якісних турнікетів та ремонту автотранспорту.
Однак є ідеальний світ, у якому ми не перебуваємо, а є реальність, яка тут і зараз. Попри той факт, що в ідеальному світі всі перелічені речі не повинні хвилювати солдата і командира, вони змінюють наявну ситуацію на краще. Уніформа є питанням особистого комфорту, тому замість державного пікселя, якщо він з якоїсь причини їм некомфортний, вони купують собі якийсь закордонний зразок уніформи. Питання якісного турнікету – це дуже егоїстична та особиста справа. Коли є усвідомлення, що від його міцності залежить життя людей, тоді ігноруєш те, що держава мала би забезпечити, а сам забезпечуєш себе, збільшуючи власні шанси на виживання. Справне авто – це також питання життя і безпеки під час виконання завдань. Від його справності чи несправності залежить життя вже не однієї людини, а колективу.
Коли все закінчиться, можна буде порушувати питання, хто кому і що повинен, однак не тоді, коли від участі кожного залежить і власне життя, і життя тих, хто поряд. За військовими протоколами надання медичної допомоги індивідуальна аптечка чи турнікет є речами, які мають застосовувати інші, щоб надати їх власнику першу невідкладну допомогу.
Екстраполюємо це на ситуацію у відносно безпечному прифронтовому місті, до якого, однак, добивають ворожі ракети. У сонячний день, коли ніщо не віщувало біди, відбувається ракетний удар, внаслідок якого є жертви серед цивільного населення. На місці події були військові, які розпаковують свої аптечки і починають надавати допомогу постраждалим.
Егоїстична логіка каже: В країні три роки повномасштабна війна, чому я повинен витрачати свій турнікет та бандажі на якогось незнайомого чоловіка/жінку/дитину? За стільки часу можна було би вже придбати собі все необхідне й бути готовим до таких ситуацій.
Однак, чи правильно так з точки зору моралі, звичаєвого права чи навіть тих же релігійних догм? Бандаж чи турнікет є лише речами, які можна замовити в інтернет-магазині. З людським життям так не працює, тому керуючись почуттям відповідальності та емпатією робиться те, що необхідно, ігноруючи логіку ідеального світу.
Облишмо війну і повернімося до мирного міста. Хтось у гонитві за реакціями знімає відео, в якому оскаженіло кричить, що він не повинен іти служити до війська чи жертвувати кошти на потреби бійців. У якості аргументів він каже, що корумпована держава краде як донати, так і гроші з оборонного бюджету та й, взагалі, яке влада має право не випускати його за кордон?
Реакції зібрано, у розділі коментарів ціла купа обурення та агресивних емоджі, у процесі перегляд нових обурливих новин для запису чергового блогу. Випустивши пар і заспокоївши емоції, блогер знімає наступне відео про корупцію, так триває весь час, але нічого не змінюється, реальність абсолютно та ж сама.
Якою ж тоді була мета? Якщо зібрати реакції і отримати нових підписників, тоді так – ціль досягнуто. Але ж мова була про корупцію і рабство, бо блогера не випускають за кордон у зв’язку з режимом воєнного стану.
Чи взяв головний герой відео участь в якійсь акції протесту проти корупції? Навряд чи. На акцію ж може прийти ТЦК і виписати повістку, а тоді над головою нависає дамоклів меч мобілізації. У результаті, є звичайний білий шум в Інстаграмі чи Тік-Тоці, але проблема не зменшується.
Такий підхід дозволяє відчути себе причетним до чогось великого. Хіба боротьба з корупцією не благородна річ? Звичайно ж, все для фронту, все для перемоги, але хай перемагає хтось інший, а я поки піду знімати нове відео й поставлю рамку до профілю «Наша русофобія недостатня» чи «Доброго Вечора, ми з України».
Таких людей зараз сотні, одні не мають можливості виїхати, тому знімають такі відео вдома, хтось спритніший і зміг виїхати й вже з відчуттям дистанції розповідає, що всі воюють за інтереси олігархів, а він вище цього, тому вибирає життя і не збирається вмирати за чиїсь капітали.
Мимоволі згадується роман Фредеріка Форсайта «Пси війни»:
«Так, деякі люди воюють за ідеали, але 99% з них просто дурять. Чи взяти тих, хто сидять вдома і виступають на підтримку війни. Ми завжди маємо рацію, а вони завжди ті, хто рації не має. У Вашингтоні, Пекіні, Лондоні й Москві. І знаєш що? Їх всіх обдурюють. Ці американські солдати у В’єтнамі, думаєш, вони помирали за життя, свободу та щасливе майбутнє? Вони помирали за індекс Доу Джонса на Уолл-стріт – і так було завжди. А британські солдати в Адені? Невже ти насправді вважаєш, що вони кидались у вир битви із криком «За Бога, Короля і Вітчизну»?»
Фредерік Форсайт показав те, що називається війною за інтереси олігархів чи великого бізнесу, адже армії цитованих держав майже ніколи не воювали на своїй території, захищаючи своїх людей чи вулиці, на яких виросли.
Ми ведемо війну проти тих, хто вбиває наших друзів, чиїхось батьків та синів із доньками. Вони йдуть на війну не за інтереси якогось олігарха чи 100 тисяч премії, яка всіх так болить. Для таких блогерів ця теза є додатковим аргументом власної бездіяльності, тому вони знімають чергові відео про те, що не будуть нічого жертвувати на потреби армії, бо там всі по 100 тисяч заробляють.
Війна має дивовижну здатність знецінювати гроші, особливо, якщо їх курс вартості прирівнювати до вартості людського життя. Однак, це можна усвідомити лише якщо самому пережити. Хтось служить, інші йдуть на мітинг і вимагають витрачати гроші з податків не на бруківку, а на зброю і потреби армії, інші займаються волонтерською діяльністю.
Якою ж у цьому процесі є роль тих, хто повністю знімає з себе відповідальність і розповідає, що він нічого нікому не винен? У такому разі, можна повністю ліквідувати соціальний контракт і нехай кожен буде сам за себе. Перейдемо в стан повної анархії, де має рацію той, у кого зброя, або той, у кого більше грошей.
Якщо кожен сам за себе, тоді чому Європа повинна приймати українських біженців та виділяти їм соціальну допомогу за рахунок коштів своїх платників податків? Це взагалі окрема держава, її влада і громадяни абсолютно нічого не винні ні українському уряду, ні кожному з українців особисто. Та чомусь це не бентежить тих, хто тікає у ЄС, користується чужою гостинністю і неохоче йде працювати. Мова не про всіх біженців, проте заперечувати чисто паразитарний та споживацький підхід окремих людей абсурдно.
Будь-яке покращення починається з особистої участі кожного, бо, з однієї сторони, ніхто нікому нічого не винен, та, з іншої, командна робота завжди дозволяла досягти більшого, ніж тоді, коли суспільство нагадує лебедя, рака та щуку.
Закони, права та обов’язки існують для того, щоб суспільство не скотилося до стану джунглів, де все вирішує той, у кого більше ракет чи ядерних боєголовок. Кожен має право вбити іншого, якщо судити з точки зору повної свободи, де всі вільні й ніхто нікому нічого не винен. Закон, у певній мірі, обмежує людську свободу в обмін на особисту та колективну безпеку. Сьогодні ми живемо в той час, коли людська свобода обмежена сильніше, ніж зазвичай. Саме тому, що в інтересах усіх є виживання не кожного окремо взятого індивіда, а цілої спільноти.
Ідеал – це те, до чого треба прагнути, але будь-які прагнення починаються з певних кроків назустріч, а не зі самоусунення від праці та очікування, що все якось зміниться через втручання вищих сил.
