Автор:
Політична напруга, що склалася довкола тайванського «острова демократії» стала дипломатичною кульмінацією політичних, торгово-економічних та ціннісних суперечок між геополітичними «важковаговиками». Для пересічного спостерігача окремо взятої країни тайванська криза стала уособленням загрози чи то третьої світової, чи то другої холодної війни. Українців, чия держава вже знаходиться у стані який нагадує світову війну більше турбує не сам факт гіпотетичного світового конфлікту, а та роль яка буде відведена Україні у контексті глобального протистояння.
І ці турботи не безпідставні: «політична мандрівка» вищих посадових осіб США до Тайваню виявила неприємну для України закономірність у зовнішньополітичних пріоритетах наших союзників. У лютому місяці цього року іноземні аналітики, розвідки та публічні особи щоденно пророкували напад Росії; а іноземні дипломатичні структури наввипередки евакуювали своїх службовців з України. За спогадами українського посла в Німеччині А. Мельника, у перший день масштабного вторгнення німецький міністр фінансів К. Лінднер зі співчутливою посмішкою відмовив українському дипломату у зброї, фінансовій допомозі та введенню санкцій, мотивуючи це тим, що… «у вас лише кілька годин». Впевненість міжнародного співтовариства в українській неспроможності на початку року різко контрастує з впевненими політичними та військовими маневрами наших союзників довкола Тайваню, свідками яких ми є сьогодні ‒ навіть попри «останнє китайське попередження». Хоча Тайвань ввів проти РФ санкції на високотехнологічну продукцію та вніс свій вклад у допомогу Україні для нас все ж таки важливо зафіксувати пріоритети наших союзників на міжнародній арені.
Не дивлячись на прагнення «ядра» країн ЄС у будь-якому випадку попередити тертю світову війну, варто відзначити, що, принаймні, у гібридному вимірі третя світова знаходиться у гарячій фазі: війна Росії проти України, загострення між Сербією та Косово, тайванська криза, наступ військ Азербайджану в Нагірному Карабасі, загострення ізраїльсько-палестинського протистояння, фундаменталістські «гойдалки» на Середньому Сході, військова операція Туреччини на півночі Сирії; фінансові, продовольчі, міграційні та енергетичні кризи ‒ усі ці події та явища є не лише природнім виявом суперечок та кризових відхилень, але й запрограмованим політичним алгоритмом світових те регіональних лідерів. Бурю, що прийшла, вочевидь вже не можна відвернути ‒ вона обумовлена логікою накопичених протиріч між державами та регіонами, і ведеться фактично на всіх рівнях. Тайвань (офіційна назва ‒ Китайська Республіка) є лише однією з найбільш реперних політичних точок, по якій можна виміряти глибину протистояння.
Тайвань та Україна: спільні загрози та виклики
Попри заклики китайських дипломатів та публічних осіб не порівнювати Україну та Тайвань, тим не менш, історичні виклики що постають перед нашими державами дійсно мають ряд спільних знаменників:
- обидві країни знаходяться перед загрозою поглинення та знищення під приводом «принципів неділимості безпеки» й «історичної справедливості».
- обидві держави, щоб перемогти вимушені покладатися на допомогу союзників, але обидві держави в різні часи піддалися політико-дипломатичній обструкції: політична кон’юнктура Холодної війни в 70-х перетворила Тайвань на невизнану державу; європейський опортунізм, починаючи з Бухарестського саміту 2008 р., постійно залишав Україну тупцювати під вічно зачиненими дверима «європейського / євроатлантичного майбутнього» ‒ при тому що, наприклад, Туреччина (член НАТО) та Угорщина (член ЄС та НАТО) далекі від демократичних цінностей;
- на одному політичному рингу ‒ економічно слабка Україна, із недосконалими (але в цілому демократичними) політичними інститутами протистоїть ресурсній «архаїчній автократії» Росії, яка має виключне положення на світовому енергетичному ринку; на другому політичному рингу ‒ технологічно та економічно потужний Тайвань, який займає восьме місце в світі за рівнем розвитку демократії, й, який протистоїть модернізованій «цифровій автократії» Китаю;
- Україна і Тайвань, в перспективі можуть стати «вітриною» альтернативного політичного розвитку для своїх агресивних сусідів.
Хоча населення Тайваню представлено етнічними китайцями різних історичних хвиль міграції, в країні сформувалася своя унікальна політична ідентичність, яку КНР відмовляється визнавати, своєю чергою, пропонуючи апробовану на Гонконгу асиміляторську політичну формулу ‒ «Одна країна ‒ дві системи».
Історичні витоки політичної ідентичності Тайваню
Іредентиські претензії Комуністичної партії Китаю (КПК) мають дуже кволе політико-історичне підґрунтя. Політично острів пережив декілька основних етапів у власній історії: доколоніальний період, колонізаторський, монархічний (правління дистанції Цин), японський протекторат, диктатура Гоміндану, демократичний період, котрий триває донині.
Вже на доколоніальному етапі (до 17 ст.) на острові почав формуватися ‒ за визначенням Б. Андерсона ‒ «креольський націоналізм»: прикладом такої моделі громадсько-політичного націоналізму є іспанські колонії, які у соціокультурному вимірі принципово нічим не відрізняються від метрополії; водночас, переселенські соціальні системи починали дистанціюватися від метрополії через репресивність, віддаленість, неефективність імперського центру. Соціальні ліфти для представників переселенських спільнот обмежені територіальною приналежністю до колонії. П. Білак, відзначає, що передумовами до формування креольського націоналізму на Тайвані стала еміграція жителів прибережних територій Китаю, які рятувалися від жорсткої бюрократичної системи. Імперський вплив на острові обмежено розширювався, хоча виникали поселення із розвинутою системою місцевого самоврядування.
Колонізаторський період (20-80-х рр. 17 ст.) пов’язаний із прибуттям європейських колоністів ‒ головним чином голландців ‒ які інтенсифікували інтеграцію острова у світову торгівлю. Так, поки на материковому Китаї у соціально-економічному житті панувала феодальна система в купі з імперською деспотією, на Тайвані стрімко розвивався капіталістичний соціальний уклад.
У 1683 р. острів було остаточно інтегровано до єдиного територіально-політичного простору імперії Цин, що одразу викликало спротив з боку місцевого населення, яке стало гуртуватися в опозиційну спільноту. Протистояння капіталістичної моделі відносин з бюрократичними порядками імперії перетворило Тайвань на слабкоконтрольовану імперську периферію, яку заледве вважали частиною держави: прийнамні до 1888 р. коли острів був виокремлений в окрему провінцію.
Результати японсько-китайської війни 1894-1895 р. ‒ передача острова під японське врядування ‒ відкрили нову главу в історії формування тайванської ідентичності. Перший етап японської періоду відзначився витіснення китайської культури; «японізацією» соціокультурного ландшафту Тайваню; масштабними промисловими, інфраструктурними, гуманітарними проектами. Другий етап японського врядування ‒ контроверсійний за своєю природою: це одночасно і стабілізація взаємовідносин місцевого населення із японською адміністрацією; і поглиблення самосвідомості тайванців як окремої соціокультурної групи. Окрім того, Тайвань виявився осторонь буремних політичних подій, що раз за разом охоплювали материковий Китай.
Поразка Гоміндану в громадській війні з КПК, на материковому Китаї (одразу після Другої світової) призвела до втечі представників Гоміндану на Тайвань. Вихідці з материкового Китаю зі своїми сім’ями становили всього 14% населення острова, але склали панівну еліту, яка стала вибудовувати китайську ідентичність на острові у відповідності до канонів китайського націоналізму; а сама країна позиціонувалася як «істинний Китай» на противагу комуністичному. Тайвань в очах Гоміндану виступав ресурсною базою для повернення влади в материковому Китаї; гомінданці в очах тайванців були черговими прибульцям, суперечки з якими навіть переросли у повстання. Такий стан речей підживлював ріст особливої самосвідомості серед тайванців.
Легітимаційною базою режиму Гоміндану (принаймні у зовнішньополітичному вимірі) була ідея повернення на материковий Китай (чим виправдовувався жорсткий військо-поліцейський режим в країні); ідея, яка зазнала поразки після втрати міжнародного визнання Китайською Республікою та офіційного визнання світом КНР. Водночас, на внутрішньополітичному рівні виокремився прошарок середнього класу, який все частіше актуалізував питання демократизації острова. Важливо відзначити, що тайванський націоналізм в основі не мав нічого спільного з етнічним націоналізмом: тайванські націоналісти вимагали головним чином демократизації соціально-політичної системи для розширення представництва тайванців. Підрив позицій партії Гоміндан, який почався у 70-х рр. здійснювався за двома напрямами: висунення на місцевих виборах безпартійних кандидатів; «тайванізація» Гоміндану ‒ проникнення тайванців до політичних структур партії.
Розподіл політикуму на прокитайський та протайванський соціальні-політичні сегменти всередині країни у наші часи відбивається на партійно-політичному представництві: тайванський «зелений табір» ‒ Демократично-прогресивна партія та Тайванський союз солідарності; китайський «синій табір» ‒ партія Гоміндан, Нова партія, Партія для народу. Розподіл між таборами є водночас і проявом політичної конкуренції, політичних курсів і давнього протистояння тайванців та гомінданців. Хоча окремі крайні «крила» «синього табору» виступають за інтеграцією Тайваню до КНР за формулою «Одна країна ‒ дві системи».
Сьогоднішній внутрішній соціальний клімат Тайваню зовсім не сприяє китайській окупації. Так, «Центр вивчення виборів Національного університету Ченчі» фіксує, що лише 6,5% жителів острова прагнуть об’єднатися з КНР негайно, чи у віддаленому майбутньому; натомість 87,2% населення острова виступає проти об’єднання. Більшість населення країни (82,1%) виступає за збереження існуючого положення речей держави як у відносинах з КНР так і у відносинах з міжнародним середовищем ‒ при цьому, рухаючись до незалежності з різним ступенем інтенсивності. 73% громадян Китайської Республіки готові до спротиву у разі нападу КНР. Цікава й структура самоідентифікації жителів острова:
- 63,7% населення держави визначають себе як тайванців;
- 30,4% ‒ носії подвійної ідентичності (і тайванці, і китайці);
- лише 2,4% вважають себе тільки китайцями;
- не визначалися з відповіддю 3,5% населення.
Утім, «тайванська проблема» загалом не обмежується суто соціокультурними аспектами. Хоча КНР та Комуністична партія Китаю ніколи не мали жодного відношення до Тайваню, проте накопичену довкола острова конфліктність було би невірно зводити і суто до неоімперіалістичної політики Пекіна.
Тайвань у зовнішньополітичному фокусі КНР
Не дивлячись на той факт, що і Тайвань, і КНР декларують принцип «одного Китаю» ‒ так званий «Консенсус 1992 р.» ‒ кожна сторона специфічно інтерпретує сутність цього дипломатичного формату: для КНР ‒ Тайвань все ще «відколота, бунтівна територія»; для Тайваню принцип єдиного Китаю розуміється з усіма територіями, які втратив Гоміндан на материковій частині країни ‒ тобто продовження ідеї протистояння «істинного» та «комуністичного» Китаю. Взаємне визнання держав, як альтернатива не працюючій моделі «Консенсусу 1992 р», що була запропонована тайванським президентом Лі Денхуейєм у 1999 р. була рішуче відкинута Пекіном: для КНР формат «Консенсусу 1992 р» є вважливим майданчиком для вирішення проблеми Тайваню дипломатичними механізмами ‒ такий собі своєрідний «тайванський Мінськ», не зважаючи на грубість цього порівняння.
Китайське коріння тайванської ідентичності не відкидається громадянами Тайваню, але політична ідентичність у самій країні не ототожнюється з материковою: демократичний політичний устрій, історично глибші традиції капіталістичного укладу, окремішня від КНР правова культура (основи якої приписують японській добі в історії Тайваню) є очевидними передумовами формування окремої політичної нації. З погляду Комуністичної партії Китаю існуючий стан речей підриває політичну та цивілізаційну монополію КПК на материковій частині країни. Історично Китай пережив чимало громадських війн та періодів політичної роздробленості: період Воюючих царств, період Саньґо, період шістнадцяти держав, Південні та Північні династії, Доба мілітаристів, насамкінець ‒ боротьба КПК та Гоміндану. Анексія Тибету в 50-х рр, «реінтеграція» Макао та Гонконгу за формулою «Одна країна ‒ дві системи» в 1999 р., геноцид уйгурів в Синцзяні в наші дні, насамкінець ‒ нинішнє протистояння із Тайванем розглядається «візіонерами» з КПК як продовження справи консолідації країни, попередження територіально-політичної фрагментації держави так як це було в історичному минулому.
Окрім того, Тайвань став каменем спотикання в геополітичних та геоекономічних розкладах глобальних та регіональних лідерів.
Наріжним виступає питання тайванської протоки через яку проходить безліч міжнародних торговельних шляхів: встановлення повного контролю над протокою з боку КНР кардинально змінить торгово-економічний баланс сил в регіоні не на користь США та Індії ‒ ключових конкурентів материкового Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Позиція США у питанні захисту демократії та своїх союзників є політичним барометром у вимірі здатності Сполучених Штатів забезпечувати міжнародну безпеку та стабільність «продемократичного табору».
Окрім того, на сьогодні Тайвань є однією з найбільш високотехнологічних економік світу, з розвинутою напівпровідниковою промисловістю. Тайванські TSMC та UMC ‒ світові лідери виробництва чипів. Від поставок тайванської мікроелектроніки критично залежать, у тому числі, США та КНР. Розрахунок КНР «взяти» високотехнологічні підприємства Тайваню, в якості стратегічного трофею буде очевидно провальною «історією»: традиційно аполітичне керівництво TSMC в особі М. Лью, який дав коментар для CNN, відзначає, що анексія острова зробить кампанію та економіку країни нерентабельною, підкресливши що «Тайвань ‒ це Тайвань». Для зменшення залежності від Тайваню, ще у 2021 р., в КНР було запущено амбіційну п’ятирічну програму розробки власної мікроелектроніки. Стратегічна програма розрахована на повне самозабезпечення власних економічних потреб у мікроелектроніці та напівпровідниках.
Лінії розмежування та глобальні альянси
Після краху соціалістичного табору, у 1991 р., оптимісти у стані «запаморочення від успіху» заявили про настання «золотої епохи» ‒ «кінця історії»: тріумфу західної політичної та економічної моделі; але найголовніше ‒ великі сподівання покладалися на зникнення цивілізаційних кордонів, різнорідних історичних наративів та політико-етичних систем. США відводилася роль верховного «жерця», який би охороняв міжнародний ліберальний порядок. Практично ця ідея зазнала концептуальної кризи вже через 10 років, після атаки 11 вересня на американський торговий центр. Проте, інерційно, вона продовжувала відтворюватися у західній політичній теорії та практиці: Західна парадигма (яка суто географічно охоплювала і незахідні країни) продовжувала відстоювати свою ціннісну канонічність; Західні ліберальні наддержавні союзи пройшли декілька фаз розширення. Другим відчутним ударом по ліберальному міжнародному порядку стала світова фінансова криза 2008 р. Суперечливі наслідки «Арабської весни» теж не додали вагомих балів ідеї універсалізації світового політичного та економічного простору за ліберальними лекалами.
КНР намагалася вбудуватися у Західну систему ‒ зокрема в західну модель глобалізації. Китайська політико-етична парадигма забезпечення держави та суспільства відзначилася відкритістю до західних глобалізаційних процесів. Водночас КНР наразилася на справедливу критику з боку Західних країн у порушенні прав людини. Курс на стратегічне стримування КНР з боку США взагалі підштовхнули китайські еліти до думки, що Сполучені Штати налаштовані виключити Китай з глобалізаційних процесів. Хоча, на певному етапі складалося враження, що власне й США починають складати з себе функції «сторожа» ліберальних цінностей на світовій арені, в період президенства Трампа. Насправді США через зменшення можливостей обслуговувати власні зовнішньополітичні амбіції стали переформатовувати альянси з перерозподілом повноважень на користь союзників.
Західний «ліберальний патерналізм» на сьогоднішній день викликає супротив з боку ряду країн «третього світу», які будують неліберальні демократії чи цементують автократичні режими. На цій ниві КНР та РФ намагаються консолідувати «третій світ» довкола себе. США та їх союзники, своєю чергою, теж намагаються грати на «незахідному полі» стимулюючі торгово-економічні, технологічні та безпекові інтереси відповідних країн. Відтак, виникає закономірне запитання ‒ хто у чиєму «політичному клубі»?
Російська агресія в Україні та Західна реакція на неї призвели до «природного» гуртування РФ та КНР ‒ стратегічного супротивника США. Хоча Китай офіційно й дистанціювався від публічних оцінок, реальна позиція КНР зводилася до того, що Україна та увесь світ мають зважати на російські претензії. Водночас, російська агресія актуалізувала питання допомоги Україні та європейської / світової безпеки. На дипломатичному рівні, на початку березня під час голосування в ООН, російську агресію засудили 141 держава світу ‒ підтримка суто символічна за своїми результатами. Резолюцію за призупинення участі РФ в Раді прав людини ООН підтримали 93 держави. В більш практичному вимірі діяли трохи більше чверті держав світу, які запровадили санкційний режим стосовно РФ; формат Рамшатайну став «військово-технічною відповіддю» на російську агресію.
Санкції проти РФ ввели:
- дві північноамериканські країни ‒ США та Канада;
- ЄС (27 країн); серед європейських, країни які не є членами ЄС ‒ Великобританія, Норвегія, Ісландія та традиційно нейтральна Швейцарія;
- санкції також ввели майже всі країни «балканської шістки» ‒ балканські претенденти на вступ в ЄС (Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Албанія, Косово, Північна Македонія) ‒ окрім традиційно проросійської Сербії (яка все ж ввела санкції проти російського сателіта ‒ Білорусі);
- серед країн Східного партнерства ‒ програма євроінтеграції для пострадянських країн ‒ окрім самої України до санкцій дуже частково і обмежено приєдналася Молдова;
- шість тихоокеанських країн ‒ два колишні британські домініони (Австралія та Нова Зеландія), два традиційних азійських партнера США (Японія та Республіка Корея), Сінгапур та залежний від підтримки США Тайвань;
- окрім того до санкцій доєдналися Сан-Маріно, Андора, Монако, Ліхтенштейн, Багамські острови, Антигуа та Барбуда, Гренада, Домінікана, Коста-Ріка, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Фінджи та Мікронезія.
Формат Рамштайн частково накладається на вищезазначений список, з цілим рядом обмовок: в нього входять 30 країн НАТО; формально відсутні Швеція та Фінляндія (кандидати на вступ в НАТО), які здійснюють Україні військово-технічну допомогу поза форматом Рамштайн; чотири тихоокеанські держави ‒ Японія, Корея, Нова Зеландія, Австралія; серед близькосхідних ‒ Ізраїль, Катар та Йорданія; серед африканських ‒ Кенія, Ліберія, Марокко та Туніс. В рамках формату Рамштайн було утворено «Контактну група з питань оборони України», до якої окрім вищезазначених країн приєдналися традиційно позаблокова Австрія, а також Ірландія, БіГ, Косово, Молдова, Грузія, латиноамериканські Колумбія (союзник НАТО поза блоком) та Еквадор.
Символічне / несимволічне представництво азійських, близькосхідних, африканських та латиноамериканських країн у форматі Рамштайн відбиває не тільки і не стільки ціннісний, етичний консенсус країн-учасників формату довкола питання російської збройної агресій. Для окремих держав участь у таких політичних клубах обумовлена власними інтересами ‒ як от для Туреччини, яка розігрує власну геополітичну гру; чи Угорщина ‒ яка вже традиційно займається адвокацією російських інтересів в Європі й для якої участь є похідною від участі в НАТО та ЄС. Неочевидною, «зворотною стороною медалі» формату Рамштайн є продовження конструювання Сполученими Штатами під власною егідою різнорідних міжнародних альянсів, направлених у тому числі на стратегічне стримування КНР. Рамштайн відбиває військово-політичний вимір проамериканської архітектури безпеки, до якої вони прагнуть залучити якомога більше союзників та «периферійних» держав. Запрошення представників Японії, Республіки Корея, Австралії та Нової Зеландії до саміту НАТО у Мадриді та емоційна реакція китайської дипломатії на участь цих держав на заході Альянсу ‒ є опосередкованим підтвердження намірів США розширити «безпекові кордони» як за рахунок старих структур так і шляхом формування нових.
Багатосторонні політичні діалоги ініціюються США на різних рівнях ‒ регіональних, галузевих: так, у травні цього року пройшов другий саміт створеного ще у 2007 р. QUAD («Чотирьохсторонній діалог з безпеки»), до якого входять США, Японія, Індія та Австралія (росіяни називають структуру «азійським НАТО»). Країни обговорили безпекові, екологічні та торгівельні аспекти співробітництва. Амбіційною стала й анонсована в травні цього року американська ініціатива «Індо-тихоокеанська економічна структура» до якої окрім США увійшли Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Японія, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, В’єтнам та Фіджі. Формат кооперації викликав обурення у КНР, де заявили про неприпустимість формування будь-яких альянсів в регіоні без участі Китаю. Часто США фокусуються на азійському напрямі навіть попри шкоду європейським союзникам: так, у 2021 р. США, Австралія та Великобританія утворили ще одну безпекову структуру AUKUS (приєднатися до організації планує й Нова Зеландія). Утворений союз формувався на акти-китайській основі. У практичному вимірі було заплановано побудову шести субмарин для Австралії, що означало розірвання договору побудови шести субмарин для Франції. Між державами назрів дипломатичний скандал: французьке МЗС заявило про підрив двосторонніх відносин. Лише нещодавно конфлікт вдалося врегулювати ‒ Австралія повернула Франції кошти виділені для будівництва субмарин. На противагу китайському «шовковому шляху», країни G7 планують виділити 600 млрд. доларів інвестицій для країн, що розвиваються. Не можна обійти стороною й традиційно важливий в американській зовнішній політиці Близький Схід: напередодні саміту країн Персидської затоки публічними особами та експертами стали обговорюватися ідеї створення «близькосхідного НАТО» ‒ ядром альянсу (під патронажем США) має стати Ізраїль; приєднатися можуть Катар, Йорданія, Саудівська Аравія та Єгипет для спільної протидії Ірану.
В російсько-китайському «політичному клубі» опиняються, як правило, найбільш «ображені» Заходом країни: підсанкційний сорок років Іран, врятований Росією сирійський режим Б. Асада, політичний сателіт РФ ‒ Білорусь, залежна від КНР Північна Корея, М’янма ‒ де минулого року владу захопила військова хунта, антагоністична до Сполучений Штатів Куба та Венесуела (яка проте не відмовилася обміняти зняття санкцій на збільшення імпорту своєї нафти на світовий ринок).
РФ та КНР намагаються консолідувати інші держави «периферії» через такі наддержавні структури як ШОС, БРІКС, ЄАЕС та ОДКБ. Але ці проекти важко назвати консолідованими в повному сенсі слова. Для КНР стимулювання дружби через альянси є більш перспективною історією ‒ обсяг ресурсів, масштаб проектів та успіх китайського «економічного дива» для багатьох країн роблять співробітництво з КНР дійсно цікавим. Справді, обсяг китайських іноземних інвестицій навіть у «ковідний» 2020 склав 153 млрд. доларів, що 12% більше ніж в 2019 р. По усьому світу китайські інвестори створили майже 50 тис. підприємств, а сукупні нефінансові інвестиції КНР склали 2,5 трлн. дол. За рівнем інвестицій закордон КНР займає перше місце у світі. Китайська геополітична / геоекономічна стратегія ‒ поглиблення взаємозалежності КНР та країн-учасників китайських інтеграційних проектів, з подальшим поглибленням політико-дипломатичних відносин.
Можливості РФ не порівняні з китайським потенціалом ‒ обмежуються в основному сировиною та дешевими енергоносіями. Російські інтеграційні блоки ‒ ЄАЕС та ОДКБ ‒ вибудовувалися не як проекти з конструктивним цілепокладанням, а як «російське ЄС» та «російське НАТО», де виключну роль має РФ, і які виступають як інструменти «імперської реінтеграції». Натомість, країни ЄАЕС доклали зусиль щоб не потрапити під вторинні санкції Заходу, таким чином опосередковано підтримуючи санкційний режим проти Росії; більшість країн ОДКБ дистанціювалися від перспективи участі в російської агресії проти України.
Шанхайська організація співдружності (ШОС) об’єднує Китай, Росію, Індію, Пакистан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан; статус спостерігачів мають Білорусь, Монголія, Іран та Афганістан; ще одне «вікно участі» ‒ партнерство по діалогу ‒ мають Азербайджан, Вірменія, Камбоджа, Непал, Туреччина, Шрі-Ланка; у процесі отримання статусу партнера по діалогу знаходяться Єгипет, Катар та Саудівська Аравія. Формальне цілепокладання організації ‒ «забезпечення безпеки, стабільності в регіоні та світі, боротьба з тероризмом, налагодження торгово-економічного співробітництва». В практичному вимірі, як відзначає С. Ільченко об’єднання не відзначилося якимось суттєвими економічними чи інфраструктурними проектами. По факту ШОС являє собою союз автократій (виключення становить Індія, частково Пакистан та Киргизія), які прагнуть зафіксувати внутрішньо / зовнішньополітичний статус-кво: експерт наводить коментар з саміту в Душанбе ще у 2000 р., коли члени ШОС домовилися про «спільний опір будь-якій практиці втручання у внутрішні справи інших країн під приводом захисту прав людини».
БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, ПАР) ‒ союз країн, що розвиваються з акцентом на економічну кооперацію. Окрім країн-учасників закладених в абревіатурі кандидатами на членство є Аргентина та Іран; виявили публічне бажання приєднатися Індонезія, Мексика, Саудівська Аравія, Туреччина, Єгипет, Таїланд, Нігерія, Бангладеш, Сирія, Таджикистан, Алжир та Греція (член ЄС). Аналізуючи економічний потенціал «п’ятірки» С. Ільченко відзначає, що ці країни відіграють роль «виробничого тилу» для виробництва дешевої продукції; або є експортерам сировини. Усі держави економічно та фінансово залежні від Заходу; виробництво продукції / добування сировини зазвичай здійснюється на західних технологіях. Водночас спроби розірвання цієї залежності принаймні по окремим напрямам здійснюється: спроби побудувати «дедоларизовану» систему фінансових операцій між учасниками ШОС, БРІКС та ЄАЕС; чи прагнення КНР оформити Новий банк розвитку, як альтернативи Всесвітньому банку та МВФ. Також, КНР намагається інтегрувати в ШОС та БРІКС арабські країни: формальний нейтралітет стосовно російської агресії в Україні зайняли навіть традиційні союзники США на Близькому Сході ‒ ОАЕ, Кувейт та Саудівська Аравія.
Відверто антизахідні резолюції та наративи ШОС та БРІКС блокує Індія, яка маневрує між «колективним Заходом» та «неколективним Сходом» ‒ скуповує російську нафту, купує російську військову техніку, дистанціюється від публічних оцінок російської агресії; водночас активізувала військове-технічне співробітництво з Францією, разом з Індонезією взяла участь у саміті G7, відмовилася від пропозиції Росії замістити Німеччину та Японію в РБ ООН. Загалом, окрім Росії явно антизахідних публічних заяв уникають усі країни учасники ШОС та БРІКС. Не можна сказати й про однозначну прокитайську, проросійську позицію й країн Середньої Азії ‒ російське заглиблення в Україні відкрило для держав регіону більше маневру для інклюзивності у відносинах з усіма світовими центрами сили.
Проте, є ще один регіон / галузь де російські та китайські інтереси у контексті протистояння США та Заходу зійшлися. Як відзначає С. Корсунський КНР досягла суттєвих успіхів в Кенії та Судані у контексті побудови атомних енергетичних проектів; РФ зголосилася вкласти суттєві інвестиції в будівництво першої в Єгипті атомної електростанції. Про намір розвивати атомну інфраструктуру заявили Марокко, Нігерія, Гана, Замбія та Руанда. Вплив в КНР а Африці взагалі важко переоцінити: на китайські кампанії припадає 1/8 промислового виробництва континенту; КНР є абсолютним лідером у питанні кредитування та інвестицій на континенті. Водночас, російські ЧВК активно дестабілізують африканські країни (особливо колишні французькі колонії, які після деколонізації знаходилися під французькою опікою). Показово, що лише половина країн Африки проголосувала за резолюції ООН на підтримку України.
Не можна не згадати й Латинську Америку: так, КНР вибудовуючи торгові проекти в регіоні наближається до підписання договору про зону вільної торгівлі з МЕРКОСУР ‒ регіональна латиноамериканська організація. Натомість, аналогічний договір між МЕРКОСУР та ЄС виявився замороженим через екологічні аспекти співробітництва: зокрема, вирубка лісів в Бразилії. Нагадаю, В. Зеленському відмовили виступити зі зверненням на саміті МЕРКОСУР.
Важливою у контексті глобальних геополітичних протистоянь стає позиція такого економічного центру сили як АСЕАН ‒ проект десяти південноазійських держав. Країни не виробили спільну позицію стосовно російської агресії, але намагаються отримати максимум вигоди від американо-китайських перегонів у битві за регіон. Натомість, Сингапур ввів проти РФ санкції; прем’єр-міністр Малайзії висловив «стурбованість» ‒ обидві держави можуть стати об’єктом імперських домагань КНР у разі успіху останнього на Тайвані; Філіппіни ‒ традиційний союзник США ‒ дипломатично підтримали усі резолюції по Україні, активізували безпекове співробітництво з Японію у контексті китайських загроз. Позицію АСЕАН вірогідно може кардинально змінити лише китайська агресія проти Тайваня.
Вочевидь, так само як не може бути на земному небі двох Сонць, так, і не може бути у міжнародному просторі двох геополітичних гігантів ‒ один так чи інакше має поглинути другого. Поки інші «небесні тіла» входять у стан політичного тяжіння до різних блоків та альянсів (або організують свій «блок неприєднання»), Україні важливо розуміти стратегії не тільки своїх противників і союзників, але, й, нейтральних держав.
Як я вже вказував вище, міжнародний контекст довкола України напередодні масштабного російського вторгнення залишав бажати кращого. В розумінні «передової» частини міжнародного співтовариства, у лютому, Україна мала повторити долю Афганістану у 2021 р. Варто нагадати і скандальну січневу заяву німецького адмірала Кая-Ахіма Шенбаха під час оборонної конференції в Індії, стосовно «необхідності поваги до Путіна» та «неповернення Криму» Україні. Хоча чиновник подав у відставку, а німецьке МЗС відмежувалося від позиції адмірала ‒ насправді зроблена заява просто відображала ту реальність, що існувала в голові частини «атлантистських еліт», які були готові на поступки Росії по Україні в обмін на російський нейтралітет у контексті протистояння з КНР. Варто відзначити й заяву Д. Медведєва, що «побудові відкритої Євразії від Лісабона до Владивостока заважає міфологізована свідомість частини українців». У контексті вищесказаного та усім відомої східної політики Німеччини (у сфері енергетичного узалежнення ЄС від РФ) та Франції (у «галузі» порятунку обличчя російського президента), слова російського чиновника не виглядають такими вже конспірологічними, традиційно «міфологізованими» та тенденційними.
На сьогоднішній день Україна знаходитися в одному таборі з умовним «цивілізованим світом»: нам надали статус кандидата в ЄС; Україна все ще отримує макрофінансову допомогу; продовжується й військово-технічне співробітництво. Водночас, ряд тенденцій дають привід робити висновки, що Україна все ще знаходиться скоріше не в самому «будинку цивілізованого світу», а на його «подвір’ї». Так, видання Politico відзначає, що європейська військова допомога Україні у липні майже припинилася. Хоча видання звинуватили в маніпуляціях, проте на зменшення допомоги звертають увагу й інші аналітики та експерти. «Незважаючи на те, що війна вступила в критичну фазу, нові ініціативи з надання допомоги закінчилися» ‒ коментує голова дослідницької групи Кільського інституту світової економіки Кристоф Требеш. Центр економічної стратегії своєю чергою відзначає, що із зарезервованих для України 34 млрд. доларів наша держава отримала 12,7 млрд. Колумніст Forbes-Україна В. Даценко проаналізував щомісячні західні поставки, відмітивши загальне зниження військової допомоги у порівнянні з весною. І це при тому, що протистояння США та КНР ще не увійшло у гарячу фазу; а російський «генерал мороз» ще не «постукав» у двері європейських теплоспоживачів. Так чи інакше ‒ без упереджень, лише час продемонструє хто дійсно допомагає Україні, а хто імітує дружбу.
Сьогодні Росія (як самоназваний правонаступник радянської держави) та Китай помінялися місцями: після розпаду СРСР та модернізації КНР, вже РФ ‒ «молодший партнер», а КНР ‒ «старший брат». Водночас для України критично важливо не стати «Тайванем 70-х»: звичайно я не маю на увазі, що Україна втратить міжнародне визнання. Історична ретроспектива демонструє, що (нехай не за формою але за змістом), на певному етапі, так само як і перед Тайванем, перед Україною може постати загроза невигідної міжнародно-політичної кон’юнктури. Наша дипломатія та політичний клас мають попередити такий неприємний результат ‒ не в останню чергу шляхом кооперації з державами, які мають спільні з Україною зовнішньополітичні, безпекові та історичні виклики: так, 20 червня Україна отримала статус партнера-учасника ініціативи Тримор’я. Наразі ми не можемо запропонувати «широкий асортимент» послуг державам Тримор’я, водночас відіграючи роль буферу між країнами ініціативи та Росією, Україна «експортує» дуже важливий на «східноєвропейському ринку» ресурс ‒ безпеку.
Україна і Тайвань знаходяться на передньому краю протистояння світових центрів сили. Аналіз «хто з ким та проти кого дружить» демонструє гостру актуальність проблеми стратегічного вбудовування в інтереси та альянси міжнародних гравців.
