Автор:
Окрім України, на мапі Європи є ще одна “гаряча точка”, яка зараз перебуває у тліючому стані, але розгорітися може будь-якої миті – Балкани. Не останню роль у процесі “хаотизації” регіону відіграє Росія. То що ж там відбувається? Чи варто чекати відкриття другого фронту чи Росія своєю гібридною тактикою просто розкачує ситуацію для відволікання від інших проблем?
Не зважаючи на певне «просідання» Росії у конфронтації із «колективним Заходом», РФ все ще зберігає розгалужений «політико-дипломатичний» інструментарій для «програмування» гібридних загроз. «Керований хаос» є ключовим «політичним ресурсом» Росії, який вона вдало навчилася експортувати на рівні з вуглеводнями: міграційні, продовольчі, енергетичні, політичні кризи ‒ різні за галуззю, напрямом та масштабами, але мають спільний «російський знаменник».
Доля Росії у світовому ВВП складає менше 2%; натомість питома вага країн, що оголосили РФ санкції складає більше 50%. Військовий бюджет РФ на довоєнний 2021 р. становив $68 млрд.; військовий бюджет НАТО становив більше 1 трильйона доларів відповідно. Єдиним інструментом Росії для вирівнювання диспропорцій у ресурсах, в контексті геополітичних протистоянь стає «тонка гра» на регіональних та світових проблемах, часто «безпекового» характеру: що вже казати ‒ агресія проти України виправдовувалася необхідністю надання Росії «гарантій безпеки». Там де небезпек немає Росія їх дуже «ювелірно» спроектує, а потім як на «аутсорсингу» запропонує власні послуги для вирішення проблем за несимволічні ціни.
Одним із вірогідних напрямів гібридних операцій РФ стає регіон Західних Балкан, який і без участі Росії знаходиться у стані «легкої політичної лихоманки». Ще в середині березня цього року, російський надзвичайний посол у Боснії і Герцеговині І.Калабухов, прокоментував вірогідний вступ Боснії і Герцеговини до НАТО:
«Якщо вона (БіГ) вирішить бути учасником чогось, це внутрішня справа. Але інша річ – наша реакція. На прикладі України ми показали, на що ми очікуємо. Якщо буде загроза, ми реагуватимемо», «…у країні немає консенсусу, і БіГ не буде так легко ухвалити рішення за цих обставин».
У кінці червня цього року висловився щодо російської загрози у регіоні й президент Північної Македонії С. Пендаровський:
«Ми зіштовхуємось з цими гібридними загрозами, які надходять від Росії, з 2018 року, з часу нашого референдуму про зміну назви, коли ми проголосували за зміну назви країни, на референдумі, щоб вступити в Альянс. Всі знають, і досі є крихкі моменти в регіоні: це питання північного Косова, Республіки Сербської. Ми повинні бути більш уважними ‒ не тільки Західні Балкани, але всі країни НАТО повинні приділяти більше уваги до цих крихких питань, інакше десь може початись дестабілізація».
Прокоментувала можливі загрози з боку РФ й голова МЗС БіГ Б.Туркович: «У разі перемоги в Україні Росія піде не тільки в Молдову і Придністров’я, а й на Балкани».
Рівень політичної фрагментації в регіоні має такі масштаби, що часто суперечки виникають навіть між державами, які мають «членський квиток» в західних «політичних клубах»: як приклад ‒ територіальна суперечка між Словенією та Хорватією. Утім, й дані протиріччя, порівняно незначні: в середині та між країнами «Балканської шістки» (БіГ, Сербія, Косово, Чорногорія, Албанія та Північна Македонія) ‒ офіційна назва держав-претендентів на членство в ЄС ‒ існують більш глибокі суперечки. Причому, три з цих країн набули членства в НАТО: Албанія (у 2009), Чорногорія (у 2017) та Північна Македонія (у 2020).
Косово домагається визнання своєї незалежності від Сербії, яка навпаки підтримує міжнародну кампанію щодо невизнання свого колишнього автономного краю. Косово у відповідь підвищує мита на продукцію із Сербії та БіГ з 10% до 100%, й реорганізує сили безпеки Республіки Косово в офіційні збройні сили. Одночасно, Сербія побоюється приєднання Косова (93% населення албанці-мусульмани) до Албанії, яка, свою чергою, вимагає утворення албанської автономії в православній Македонії. Остання, через позицію Греції, вимушена змінити назву на Північна Македонія щоб зберегти свій прозахідний зовнішньополітичний вектор. В Чорногорії, яка отримала незалежність в 2006 р., політизована частина сербської етнічної меншини під супроводом «релігійно-політичної» структури Сербської Православної Церкви відмовляє Чорногорії в праві на державність, не вважаючи чорногорців окремою нацією. Напрочуд активна просербська / проросійська резидентура в Чорногорії навіть наважилася на спробу державного перевороту та замах на життя прем’єра М. Джукановича у 2016 р.
Окремо в цьому переліку варто відзначити Боснію та Герцеговину з її надскладною федеративною політичною системою, яка може ефективно виправдати себе лише в умовах максимальної узгодженості між політичними представниками державоутворюючих етносів ‒ боснійців, сербів та хорватів. Категорична позиція стосовно ЄС, НАТО та сепаратистські акції просербських «пасіонаріїв» зводять нанівець будь-які політичні інтеракції (через що, в 2018 р. країна так і не змогла сформувати уряд).
Навіть поза контекстом «спеціальної військової операції» у наші дні, історично Балкани займали виключну роль у зовнішньополітичних стратегіях Росії. Так, ще Російська Імперія прагнула через Балкани забезпечити собі вихід до Середземного моря, що завжди провокувало російсько-турецькі війни у 19 ст. Для експансіоністських цілей було й благодатне ідеологічне підґрунтя: питома частина жителів Балкан ‒ слов’яни (у тому числі, православні), яких Росія завзято «прагнула» захищати від Османської Імперії. СРСР також розігрував «слов’янську карту» на Балканах та в Центральній Європі: на початку 40-х рр. радянським керівництвом був утворений «Всеслов’янський комітет», який був розпущений після того, як стратегічні зовнішньополітичні цілі ‒ «вассалізація» та «більшовизація» держав Центральної, Південно-Східної Європи ‒ були виконані.
На початку нульових років, після закріплення політичної влади В. Путіна, російський очільник заявив, що в 90-х Росія не могла суттєво впливати на процеси в колишній Югославії через війну в Чечні. Вочевидь, що Росія почала відновлювати свій статус-кво на Балканах відразу після вирішення «чеченського питання», політичної та економічної стабілізації путінського режиму. Російські претензії на, принаймні, регіональне домінування в Євразії, у практичному вимірі, були «анонсовані» окупацією українського Криму. Балкани стали важливою «точкою біфуркації» у контексті російських претензій на світове панування. Відтак, питання інтеграції до ЄС та НАТО є наріжним у «балканському векторі» зовнішньої політики Росії: саме динаміку інтеграції в ці структури та російську реакцію на відповідні процеси обрано в якості критерію аналізу.
Відтак, на кого Росія робить ставку на Балканах, якими інструментами впливу володіє, яких цілей прагне досягти?
«Сербський синдром» Росії
Сербія та сербське питання у наші дні стали для Росії особливими в «зовнішньополітичній ціннісній матриці» не тільки через сербський «синтез» слов’янства та православ’я. Сучасна, «постюгославська» Сербія стала для політичного керівництва Росії живим втіленням всіх екзистенціальних жахів. Не в останню чергу стараннями російських пропагандистів та медіа-технологів:
- якщо Росія вустами своїх дипломатів та вищих посадових осіб вербалізує загрозу оточення Росії з боку НАТО, то сучасна Сербія дійсно в оточенні НАТО: що, тим не менш, не заважає самій Сербії розвивати військово-технічне співробітництво з НАТО;
- якщо Росія виправдовує агресію проти сусідніх країн загрозою військового зіткнення з НАТО то Сербія дійсно піддалася бомбардуванню з боку НАТО: як відповідь на етнічні чистки з боку уряду С.Мілошевича;
- насамкінець, Югославія (як монархічна так і соціалістична) для сербів стала таким самим імперським проектом як СРСР для росіян: в обох державах ці етноси виступали системоутворюючими, в обох мали певну політичну монополію; сучасні серби як в самій Сербії так і поза її межами, відчувають як і росіяни «постімперські фантомні болі», які стають благодатним ґрунтом для політичних комплексів та націонал-реваншизму.
Попри «слов’янсько-православні» політичні реверанси та романтику, історично, сербські еліти та сербське суспільство завжди знаходилися у стані внутрішньої роздвоєності. Так, ще у 19 ст. існувала зовнішньополітична розбіжність між двома конкуруючими сербськими князівськими / королівськими династіями: Обреновичі віддавали перевагу прозахідному зовнішньополітичному вектору (зокрема, орієнтувалися на Францію та Австро-Угорщину); у той час як династія Карагеоргієвичів орієнтувалася на Росію. У боротьбі за владу перемогли Карагеоргієвичі, утім їх династія продовжила політичну підтримку популярного (за часів Обреновичів) в сербському суспільстві та інтелектуальних колах пансербського зовнішньополітичному дискурсу: перетворення Сербії на політичний центр тяжіння для слов’ян півдня та центру Європи. Після жовтневої революції 1917 р. династія Карагеоргієвичів зі зрозумілих причин вже не могла орієнтуватися на більшовицьку Росію.
Неоднозначною була й зовнішня політика соціалістичного проекту Югославії (СФРЮ). Прихід до влади комуністів на чолі з Йосипом Броз Тіто кардинально трансформував зовнішню політику Белграда у бік Москви. Утім, каменем спотикання між Тіто та Сталіним стало питання розподілу сфер впливу в соціалістичному таборі Європи. Сталін прагнув політичної підзвітності нових соціалістичних держав Москві; у той час як Тіто та Югославська комуністична партія прагнули втілити популярний у 19-20 ст. серед комуністів балканських країн геополітичний проект ‒ «Балканську Федерацію». Відверто просербська інтерпретація реанімованого югославськими комуністами проекту викликала жорсткий спротив з боку Сталіна. СФРЮ дистанціювалася від усіх радянських соціалістичних структур (ОВД, РЕВ), стала будувати «соціалізм з людським обличчям», а в 1961 р. стала драйвером «Руху неприєднання».
Не люблять сьогодні в Росії та Сербії згадувати й те, що незважаючи на обережну підтримку Москвою Белграда на початку 90-х., вже Російська Федерація, все майже одразу визнала незалежність і Словенії, і Хорватії.
Знову на роздоріжжі?
Сьогоднішня Сербія декларує на офіційному рівні євроінтеграційний курс. У 2012 р. країна отримала статус кандидата ЄС. Близько 60-65% товарообігу між Сербією та іншими країнами припадає на держави ЄС (на РФ лише 6-7%). Поки російсько-сербська дружба проявляється переважно в історичній пам’яті сербського суспільства, взаємовідносини с ЄС більше зосереджені на практичних моментах: розбудова транспортної інфраструктури, розвиток енергетики, діджатилізації державного управління. Обмежено вибудовує Сербія й відносини з НАТО ‒ бере участь у військових навчаннях з блоком, переводить армію на стандарти НАТО, закуповує у країн Альянсу військову техніку ‒ при цьому декларуючи військову позаблоковість.
Євроінтеграційні устремління розділяють в цілому і еліти, і суспільство. За даними соціологічного дослідження проведеного за підтримки Міністерства європейської інтеграції Сербії, 54% громадян підтримують інтеграцію до Союзу, у випадку референдуму щодо вступу; 24% ‒ проти; 12% ‒ не голосували б; 10% ‒ відмовилися відповісти. Інші соціологічні дослідження фіксують підтримку вступу на рівні 50-60% в середньому за останнє десятиріччя, з повільною тенденцією до зниження підтримку вступу в ЄС.
Головними яблуками розбрату між ЄС та Сербією є питання Косово та синхронізації зовнішньої політики між офіційним Белградом та Брюсселем. Вирішення політико-історичних, територіальних суперечок між державами «Балканської шістки» стають однією з головних причин, чому ЄС не може повноцінно відкрити двері перед балканськими державами. У галузі зовнішньої політики, офіційний Белград прагне максимально дистанціюватися від європейського санкційного режиму стосовно Росії. Між тим, питання Косово є дуже делікатним в сербському суспільстві. Це чудово розуміють політичні еліти Сербії: мало хто з сербських політиків чи публічних персон може собі дозволити відкрито дискутувати на тему визнання Косова ‒ втрата «політико-етичного капіталу» в очах громадян та виборців у такому разі є очевидною.
Сербське суспільство категорично не готове обмінювати Косово на євроінтеграційні перспективи: Белградський центр з питань політики безпеки дослідив, що якщо визнання Косова стане умовою членства в ЄС то лише 13% громадян підтримають таке рішення; не підтримають такий «обмін» ‒ 69%. Посилюються й європесимістичні прогнози: той самий Белградський центр з питань політики безпеки фіксує погіршення суспільної думки стосовно перспективи інтеграції з ЄС ‒ 12% вважають, що вступ займе більше десяти років, 41% вважають що вступ не відбудеться взагалі.
Сербські громадяни люблять Росію, але хочуть жити в ЄС, хоча й мало вірять у таку перспективу; водночас, політичні еліти, щоб не втрати політичну легітимність вимушені проявляти чудеса «політичної еквілібристики». На цьому крихкому соціально-політичному ландшафті вдало працює російська пропаганда та резидентура, що прагне перетворити Сербію у «форпост» дестабілізації регіону. Ще у 2016 р. між Сербією та Росією було підписано угоду про військово-технічне співробітництво: тоді Сербія закупила у Росії 90 одиниць бронетехніки, 2 гвинтокрили Мі-17-В5, 6 бойових літаків МІГ-29, та зенітно-ракетний комплекс С-300. У 2019 р. на території Сербії було проведені спільні російсько-сербські військові навчання. Інтенсифікується й торговельне співробітництво ‒ 25 жовтня 2019 р.
Сербія приєдналася до зони вільної торгівлі з ЄАЕС (що в цілому протирічить вступу до ЄС). У 2020 р. серед усіх учасників ЄАЕС РФ займала найбільшу вагу в торговельних відносинах Сербії ‒ $2,4 млрд (91% від загального обігу з ЄАЕС). Президент Сербії А.Вучич є частим гостем на публічних російських заходах; постійно підкреслює «особливу важливість відносин» з РФ; пручається сербський президент і введенню в унісон з ЄС санкцій проти Росії; риторика А.Вучича щодо захисту сербів на «постюгославському просторі» синхронізується з риторикою В.Путіна щодо «захисту росіян та російськомовних». Сербський президент, як і його угорський колега не гребує «адвокацією» російських інтересів: зокрема, А.Вучич заявив, що «якщо Захід не погодиться на російські умови, то світ очікує пекло». Розділяє тепле відношення еліт до Росії і сербське суспільство: 80% відчувають симпатію до російського президента; тільки 26% опитаних сербів звинувачують Росію у війні проти України. РФ щедро винагороджує свого союзника: у травні цього року Сербія та Росія підписали газову угоду, в рамках якої Сербія отримала «політичну ціну» на блакитне паливо.
«Велика Сербія» на службі «Великої Росії»
На перший погляд, складається враження, що сучасна Сербія сутужно, але повільно дрейфує до «європейської сім’ї»; політичне керівництво, зі свого боку, прагматично спекулює на протиріччях між «Заходом» та «Сходом». Однак, більш глибокий аналіз сербського контексту демонструє, що Сербія глибоко втягнута в геополітичні ігри Москви; а теоретичне приєднання країни до ЄС «вже завтра» призвело б до того, що на політичній мапі Європейського Союзу виникла б «друга Угорщина» «на максималках». Насправді, сучасна громадська думка Сербії залишається глибоко травмованою поразками в югославських війнах та втратою контролю над колишніми «імперськими суб’єктами». Перепони на шляху до «європейської мрії» тільки підживлюють анти-західний дискурс. Загальна ситуація стає благодатним ґрунтом для визрівання великодержавних, великосербських, націонал-імперських наративів.
Так, Сербський політолог Венцислав Буїч коментуючи поширення великосербських ідей та організацій, відзначає:
Люди, пов’язані з Кремлем, прямим текстом обіцяють сербам, що на цю землю незабаром прийдуть росіяни, окупують усю Європу та розбомблять усіх ворогів Сербії. Щоб пояснити необхідність цього, вони намагаються переконати, що НАТО та Євросоюз – це демонічні, сатанинські сили, які мріють знищити або поневолити Балкани. На жаль, через бомбардування 99-го року частина населення досі схильна вірити у таке. Найгірше те, що подібні погляди поширюються переважно членами молодіжних організацій. Їхніх лідерів, які мають великі політичні амбіції, запрошують до Москви, консультують та направляють із Кремля.
На думку експерта, 20% населення Сербії у повній мірі підтримують ці погляди, ще близько 50% розділяють їх у тій чи іншій мірі.
Не викликає сумнівів (і нижче це буде відображено), що Росія почала «занурюватися» у Балкани ще в нульових, хоча тоді це занурення було лише економічною, інформаційною та політичною підготовкою. Але вочевидь, переходом у «гарячу фазу» хаотизації політичного простору Балкан став початок січня 2016 р. Тоді, «колишній» імперський націоналіст (засновник фашистської партії «Великая Россия»), на той час заступник голови російського уряду, майбутній «rocket-man» РФ Дмитро Рогозін провів цілу серію офіційних та неофіційних зустрічей з сербськими високопосадовцями (на той момент ‒ президентом Томиславом Ніколичем, прем’єром ‒ Олександром Вучичем). Під час візиту були обговорені поставки російського озброєння, торгово-економічне співробітництво Москви та Белграда.
Суттєвий інтерес викликає й зустріч Д.Рогозіна з представниками ультранаціоналістичної сербської «політичної фауни»: зокрема, з лідером «Сербської радикальної партії» Воїславом Шешелєм. Даний сербський військово-політичний діяч у роки югославських війн «прославився» рядом кривавих акцій у Хорватії та БіГ‒ керував добровольчими сербськими військовими підрозділами, які здійснювали етнічні чистики ‒ за що Гаазьким трибуналом був засуджений до 10 років (хоча й виправданий у 2016 р.). Діяльність підрозділів підпорядкованих В.Шешелю була покликана «розчисти» простір для побудови «Великої Сербії», яка «в ідеалі» має охопити Сербію (з Косово та Воєводиною), Чорногорію, Македонію, БіГ, частину хорватських територій.
Сербський політолог В.Буїч так коментує приїзд Д. Рогозіна:
Коли заступник голови уряду Росії Дмитро Рогозін приїжджав до Сербії на зустріч до лідера сербської Радикальної партії Воїслава Шешеля на початку 2016 року, він прямим текстом заявив, що найголовніші пріоритети для Кремля зараз – це Чорногорія та Македонія. Я знаю це безпосередньо від наближених до Шешеля людей. Цим, до речі, Рогозін пояснював, чому наразі він не має грошей на підтримку сербських радикалів. Я розумію, чому він виділив саме ці дві цілі. Чорногорія має ось-ось вступити до НАТО, а Македонія знаходиться прямо на шляху Турецького потоку, у створенні якого бере участь Росія. Звичайно, Путіну та його оточенню не хочеться, щоб він проходив через територію країн, що перебувають у сфері впливу Заходу.
Події в окреслених Д.Рогозіним державах не змусили себе довго очікувати. Так, у день виборів до парламентського органу держави, 16 жовтня 2016 р. група громадян Росії, Чорногорії та Сербії (представники ультранаціоналістичних організацій), які мають бойовий досвід, здійснили спробу державного перевороту, з метою приходу просербських сил: зловмисники планували захопити державні будівлі, вбити прем’єр-міністра Міло Джукановича. Розрахунок полягав у тому, щоб підштовхнувши країну в політичну турбулентність, яка за задумом мала загальмувати євроатлантичні процеси в Чорногорії.
Попри той факт, що уряд витримав «російсько-сербський удар», через чотири роки політична ситуація в Чорногорії дійсно увійшла у кризовий стан. Свій вклад у «режисерування» ситуації вклала й Сербська Православна Церква, яка мало того що відмовляє Чорногорії в незалежності від Сербії, так й ще зіштовхнулася з діючим проєвропейським урядом через прийняття «Закону про свободу віросповідання», який робив діяльність релігійних структур більш підзвітною та формалізованою. Наслідком гібридних операцій у Чорногорії стала перемога «широкої опозиції», до складу якої входили як проросійські / просербські сили так й проєвропейські реформатори, які тим не менш зібралися під однією опозиційною політичною парасолькою через опір М.Джукановичу. Хиткість різнорідної правлячої коаліції, економічна залежність від ЄС та політико-дипломатичний вплив Брюсселю не дозволили країні впасти в глибокі обійми «російсько-сербського світу». Хоча, вже як члена НАТО, відносини з військовим альянсом були істотно загальмовані: зокрема, країна відмовилася брати участь у багатонаціональних військових навчаннях НАТО.
Під прозахідний курс Македонії (з 2019 р. ‒ Північної Македонії) Росія підкладала «камені спотикання» ще раніше. Тимчасовий повірений у БіГ, В.Цибульник відзначає, що штучна проблематизація назви колишньої югославської республіки почалася ще у 2008 р. Ключову роль у цьому процесі експерт відводить двом російським політикам та мільярдерам ‒ Івану Саввіді та Сергію Самсоненко, які через підкуп політиків та дипломатів штучно зіштовхували Грецію та Македонію у спірному питанні.
Після провального перевороту в Чорногорії Росія не наважалися повторити подібне в Македонії: зіграла роль і об’єктивна відсутність істотного прошарку політиків та громадян, які б склали вагоме соціально-політичне поле для широкого опору вступу до НАТО. Абсолютна більшість громадян Північної Македонії за вступ до НАТО, утім така ж абсолютна більшість була проти зміни назви в омін на вступ ‒ на чому й намагалася грати Росія. Найбільш активну, антагоністичну позицію проявила непарламентська політична сила «Єдина Македонія», підтримувана російськими ідеологами із розливу О.Дугіна. Не маючи переважного впливу на політичні процеси всередині держави Росія через обмежену агентуру та інформаційні ресурси розбурхує тему «албанської загрози» ‒ «Великої Албанії» чи федералізації країни на користь чисельної албанської меншини на північному-сході країни.
БіГ: єдина федерація чи три «великодержавні проекти»?
Боснію і Герцеговину часто називають даниною Західному принципу непорушності кордонів. Після кривавих війн політичний устрій країни зафіксований Дейтонськими угодами був покликаний зацементувати міжнаціональний мир та політичну стабільність. Для цього була створена надскладна інституційна архітектоніка, що мала б відповідати принципам консоціальної демократії.
Відтак, країна складається з двох ентитетів (Республіка Сербська та Федерація Боснія і Герцеговина) та автономного округу Брчко. Кожний з ентитетів має свій власний уряд, що відає внутрішніми справами. На найвищому рівні виконавча влада знаходиться в руках Президії, яка включає трьох представників від кожного державоутворюючого етносу ‒ хорватів, босняків (від Федерації БіГ), сербів (від Республіки Сербської), які обираються окремо у двох ентитетах. Президентом БіГ стає один з трьох членів Президії, які змінюють один одного на цій посаді через кожні 8 місяців, протягом 4 років посадового терміну. Уряд (Рада міністрів БіГ) та прем’єр-міністр призначаються Президентом, й затверджується нижньою палатою парламенту: нижня ‒ Палата представників (42 депутати й пропорційний принцип їх розподілу ‒ по 14 від кожного державоутворюючого народу); верхня ‒ Палата народів (15 депутатів й такий самий принцип ‒ по 5 на кожний етнос).
Що стосується округу Брчко, то там влада знаходиться в руках керівника округу, який призначається так званим Верховним представником БіГ (сьогодні це німець Крістіан Шмідт). Верховний представник взагалі наділений суттєвими повноваженнями, які дають можливість зняти будь-яку посадову особу діяльність якої суперечить конституції БіГ. Ігнорування рішення Верховного представника високопосадовцем БіГ ‒ рівнозначно порушенню Дейтонських угод, реалізацію яких забезпечує НАТО, й, що автоматично активує «опцію» будь-якої реакції військово-політичного альянсу.
З одного боку, така громіздка політична інфраструктура попереджає дезінтеграцію та розпад держави; з іншого боку, відсутність реального консенсусу між трьома конституційними народами роблять систему нежиттєздатною з точки зори зовнішньої та внутрішньої політики. Відтак, країна знаходиться у стані соціального, економічного та гуманітарного занепаду: низький рівень життя, високий рівень корупції, безробіття та еміграція, сегрегація в начальних закладах. Створена система хоч і забезпечує територіальну єдність, але відсутність взаємоузгодженості виключає єдність політичну: після виборів 2018 р. країна не змогла сформувати новий уряд. Дається взнаки невдоволення сторін кордонами ентитетів; хорвати взагалі хочуть мати третій, окремий від босняків «хорватський ентитет».
Наявність іредентистських політичних течій (зокрема сербських), робить вірогідність будь-яких консенсусів та політичних компромісів чимось з альтернативної реальності. Так, колишній президент Республіки Сербської, а нині член Президії БіГ, Мілорад Додік відверто називає БіГ штучною державою, пророкуючи приєднання Республіки Сербської до Сербії. Окрім гучних заяв М.Додік ініціює й певні політичні кроки щодо від’єднання: 25 вересня 2016 року було проведено референдум на якому винесено питання: «Чи підтримуєте ви відзначання і святкування 9 січня Дня Республіки Сербської?». За явки 55,75% виборців, 99,81% учасників референдуму підтримали ініціативу президента РС М.Додіка. Сама «сакральна дата» прив’язана до 9 січня 1992 р., коли парламент РС проголосив вихід зі складу БіГ (яка своєю чергою вийшла з СФРЮ), і утворення Республіки Сербської як нового суб’єкта у складі СФРЮ. Нинішній референдум викликав роздратування з боку республіканської влади БіГ та Заходу, утім, отримав палку підтримку Росії. Сам референдум у випадку його імплементації запускав небажаний сценарій аналогічних референдумів в інших частинах БіГ.
Неможливість сформувати уряд після виборів усіх рівнів у 2018 р. стали приводом до заяв з боку М.Додіка щодо розподілу БіГ на три частини: Боснію, Республіку Сербську та хорватську Герцег-Боснію, з домінуючим етносом у кожній. Таку тенденційну заяву засудили в Хорватії та навіть Сербії, політики яких, тим не менш, на виборах представників конституційних етносів у БіГ традиційно прагнуть просунути вигідних собі політичних персон.
Політичний резонанс викликав і пересланий словенським прем’єром (у 2021 р.) офіційним особам ЄС неформальний документ, який містив положення про територіально-політичну реорганізацію Західних Балкан. У відповідності до параграфу із заголовком «Рішення» пропонується приєднати Косово до Албанії; ентитет БіГ Республіка Сербська до Сербії; хорватську частину БіГ пропонується або приєднати до Хорватії або надати особливий статус в межах залишків БіГ (теоретичний хорватський ентитет, чи, у відповідності з документом особливий статус за моделлю Південного Тіролю у складі Італії). Така модель розподілу відповідає великодержавним потугам ультранаціоналістичних політичних груп в середині Хорватії, Сербії та Албанії. Утім, такий «політичний проект» був рішуче відкинутий країнами Заходу.
Ще один крок до політичної дестабілізації було зроблено 10 грудня 2021 р., коли парламент Республіки Сербської прийняв закон про збільшення повноважень РС, за рахунок урізання загальнореспубліканської влади. І зроблено це було «в акурат» під час російських «гарантійно-безпекових» ультиматумів та безпосередньої підготовки Росії до масштабного вторгнення в Україну.
У кого «золота акція» впливу?
Російським гібридним операціям завжди передують економічні, інформаційні та гуманітарні операції. Вже в кінці 90-х рр., на початку нульових російський бізнес суттєво інтенсифікувався у регіоні. В економічному вимірі традиційно домінує російський «енергетичний важіль» ‒ освоєння нафтогазового ринку, політичні ціни на енергію в обмін на синхронізацію зовнішньої політики. Так, у 2005 р., у результаті міжурядового договору між Сербією та Росією, сербська компанія «Нафтова індустрія Сербії» була реорганізована в акціонерне товариство, де 56% акцій (мажоритарний пакет) належить «Газпромнафта» (засновник російський мільярдер Р. Абрамович) ‒ дочірня компанія російського «Газпрому». 700 АЗС у країнах Балканської шістки розподілено між різними російськими нафтовими компаніями та їх «дочками». Окрім нафтогазового ринку Росія поступово підім’яла банківський сектор, а також будівельний та туристичний бізнес.
Російський бізнес та гроші суттєво трансформували й хорватську зовнішню політику: заява позаминулого президента Хорватії Степана Месіча про «незаконність та деструктивність антиросійських санкцій» ‒ є явним лобіювання інтересів РФ; як і спроби колишнього хорватського президента Колінди Грабар-Кітарович інтегрувати Росію в партнерські проекти (зокрема енергетичні) ініціативи «Тримор’я» ‒ на саміті у Варшаві країни-учасники ініціативи погодили плани побудови на території Хорватії терміналу для скрапленого газу зі США, якраз з метою зниження енергозалежності від РФ; як і недружні випади у бік України та перспектив членства Швеції та Фінляндії в НАТО нинішнього президента Хорватії Зорана Мілановича. У 2017 р. візит Колінди Грабар-Кітарович до РФ був пов’язаний із заборгованістю перед російським ВТБ банком (в $1,3 млрд.) великого хорватського холдингу Agrokor до якого входить понад 20 компаній (частка у ВВП країни складає 15%).
У Чорногорії ситуація з економічним впливом Росії ще більш загрозлива. Так, відповідно лише до офіційних даних громадяни РФ є власниками /співвласниками 19 тис. об’єктів нерухомості та майже 4 млн. кв. метрів землі переважно у прибережній зоні. Користуються росіяни і специфічною схемою чорногорського законодавства, яка дає можливість отримувати вид на проживання власникам нерухомості чи ініціаторам підприємницької діяльності. Як наслідок ‒ мінімум 1/3 туристичного бізнесу належить росіянам. Занурила руки Росія й у важку промисловість країни. Так, російський «державний олігарх», «фінансово-політичний» агент та «алюмінієвий титан» Росії Олег Дерипаска ще у 2005 р. присвоїв контрольні пакети акцій у чорногорських кампаніях «Комбінат алюмінію Подгориця», «Чорногордор» та «Копальня бокситів Нікшич» ‒ системоутворюючі підприємства у структурі чорногорської економіки. Засилля російського бізнесу та грошей змусило чорногорську владу оперативно реагувати: уряд націоналізував активи російського бізнесмена, а потім переміг його у Міжнародному арбітражі.
Не обмежуються російські апетити й на «спортивному полі»: саме фанати македонського футбольного клубу Vardar, який належить російському олігарху Сергію Самсоненку, стали ударною силою протестів проти референдуму щодо перейменування тоді ще Македонії.
Центр Євроатлантичних досліджень в Белграді нарахував 109 різноманітних структур (зокрема й культурних та гуманітарних фондів), та персоналій, що відстоюють російські інтереси. Інформаційні інструменти охоплюють такі медіа-ресурси Russia Today (RT/Sputnik Srbija) та газети – Ruska Reč, Rusija i Srbija. Окрім цього в регіоні нараховують сотні газет та медіа-ресурсів, які в тій чи іншій мірі синхронізують ідеологічну складову редакційної політики з прокремлівськими медіа.
Не зважаючи на гуманітарні та інформаційні операції Кремля, які прагнуть інтенсифікувати характер відносин балканських країн з РФ, все одно головну роль у зовнішній політиці балканської шістки займають відносини з ЄС: зокрема зовнішньоекономічний обіг між балканськими країнами та Європейським Союзом перевищує російський в рази. Окрім того, в регіональній геополітичній конкуренції з ЄС окрім Росії приймають участь КНР та Туреччина: для першої балканський регіон цікавий з точки зору стратегії китайського «шовкового шляху» ‒ особливо питання транспортно-логістичної та енергетичної інфраструктури; для другої Балкани цікаві у контексті неоосманської зовнішньополітичної стратегії, в якій ключовим «ресурсом» для підвищення власного економічного, політичного та гуманітарного потенціалу стають мусульманські громади регіону ‒ звідси й особливий акцент на відносинах з Албанією, боснійськими мусульманами, косоварами.
Інтенсифікація процесів євроінтеграції країн «балканської шістки» була анонсована під час саміту в Берліні 28 серпня 2014 р.: ініційований А.Меркель «Берлінський процес». В межах подібних інтеграційних проектів формувалися «дорожні карти» реформування країн-претендентів на вступ до ЄС. Хоча на проміжних самітах у 2019, 2021 та 2022 були визнані реальні досягнення країн, загалом, попри те, реальний прогрес в політиці реформування на думку відповідальних осіб в ЄС ще далекий для повноцінного вступу західнобалканських країн. Загальна тональність останніх самітів була відверто песимістичною, а політика ЄС щодо Західних Балкан визнана провальною.
Не досягла у повній мірі своїх цілей і Росія ‒ загалом євроінтеграційні /євроатлантичні процеси на Балканах, нехай й повільно, але просуваються: Чорногорія та Македонія попри зрежисовані політичні кампанії Кремля змогли подолати політичні кризи та зберегти прозахідний зовнішньополітичний вектор. Навряд чи нова криза спалахне і в Косово: там знаходиться миротворчий контингент НАТО. Утім, зусиллями Росії та її симпатиків на Балканах вдалося суттєво «розчесати» міжнаціональні, соціально-історичні та територіально-політичні «рани».
Як підсумок, Росія змогла посіяти лише політичну поляризацію та євроскептицизм серед найбільш екзальтованих та уразливих соціальних груп, дестабілізувати політичні системи балканських країн. Найбільш уразливою країною Західних Балкан залишається Боснія і Герцеговина: розповсюдження «сербського світу», політизація Республіки Сербської у бік приєднання до «Великої Сербії» на тлі закупки самою Сербією наступальних видів озброєнь у РФ та КНР спонукають до не найкращих думок. Вибори у БіГ восени 2022 р. та їх політичні наслідки, вочевидь продемонструють реальні можливості Росії на полі розхитування політичної ситуації в регіоні; своєю чергою, покажуть і можливості «колективного Заходу» оперативно реагувати на виклики російських спроб дестабілізувати регіон.
