Автор:
Зазвичай не люблю писати тексти від себе, але цього разу дозволю собі порушити правило особистого авторського кодексу. Вже без тижня рік як Москва пішла в va banque проти всього цивілізованого світу і ні на хвилину не планує зупинятися на досягнутому. Від початку вторгнення західні союзники давали Україні три дні, а далі прогнозували падіння Києва, й відповідно самостійно розписувались у власному провалі східноєвропейської політики. Це стосується як доволі пасивної реакції США і НАТО на анексію Криму, так і їх надії на післявоєнну систему міжнародних відносин, що давно дихає на ладан. Чомусь після краху СРСР всі зусилля були скеровані не на утворення міцної та боєздатної вісі на східному флангу НАТО, а на вкачування тон доларів з євро на побудову демократії в Росії з одночасним ігноруванням тих, хто хотів і робив всі кроки для того, щоб стати частиною вищезгаданої вісі.
Можна довго перераховувати факти, але почнемо з того, що тодішня американська адміністрація, не встигши прибрати руки з ядерних кнопок, пішла ручкатися з чекістами і секретарями політбюро, які різко одягнули маски демократів. На пару з ними вона роззброїла Україну, змусивши половину ядерного потенціалу віддати РФ, а іншу утилізувати. Вашингтон з Москвою впарили Києву папірець під назвою Будапештський меморандум, який, висловлюючись лексиконом випускників МГИМО, був енциклопедичним “розводом лоха” в масштабі світової політики.
Тільки не поспішайте з обуренням: лохом тут вийшла не лише Україна, але й США та НАТО, які повірили в добрі наміри Москви. Путін, навіть, зробив великодушний жест, закривши військові бази у кубинському Лурдесі та в’єтнамському Камрані у 2001, щоб остаточно продемонструвати намір закопати сокиру війни. Потім вписався в американську тему з переслідуванням Бін Ладена, щоб під прикриттям хрестового походу Заходу проти ісламського тероризму остаточно вирішити чеченське питання. Весь світ в той час смиренно мовчав, коли росіяни масово вирізали чеченське населення і перетворювали в руїни цілі міста. Все тривало аж до моменту, поки не призначили тупого, але відданого ставленика у постаті Кадирова.
Та на цьому стежка з граблів не закінчилась і в 2009, тобто одразу ж після війни в Грузії, тодішній держсекретар США Гіларі Клінтон знову тиснула руку Лаврова, тримаючи символічну кнопку “peregruzka”. Перегрузка таки вдалась, бо Москви вистачило рівно на 6 років, а потім росіяни окупували Крим з Донбасом. Далі ми знаємо, що було і точно знаємо, чого би не було, якщо б наші партнери діяли рішучіше і не велись на дворові погрози Путіна про ядерну кнопку. Але ж ні, маса порожніх переговорів, політика самоусунення від своїх гарантій і передача українського питання в руки ФРН і Франції була візитною карткою американської політики протягом останніх 8 років.
Все змінилося в 2022 році, коли російські танки їздили по проспекту Перемоги, але змінилося недостатньо, щоб вирішити проблему, яка тепер вже не українська, а спільна – як для США, так і Європи. Нещодавно відбувся певний прогрес і зброю таки дали. Що ж, краще пізно, ніж ніколи, тим не менш ставки в даній геополітичній партії настільки високі, що чим пізніше зброя потрапляє до нас, тим гірше Захід робить передусім собі.
Росіяни давно зрозуміли, що насправді НАТО боїться не конфронтації, бо конфронтація в принципі ніколи не припинялась. Найбільшим страхом американських конгресменів і європейських бюрократів з парламентарями є день, коли постане питання про відправку на війну власних солдатів. Питання настільки болюче, що може призвести до непоправних політичних травм, в ході яких виборчі рейтинги цих людей просядуть так само, як російський рубль просів під економічними санкціями.
Який же вихід з цієї ситуації?
Можна далі йти на компроміс із совістю і давати жалюгідні крихти, щоб протриматися на наступних виборах, а потім піти на заслужену пенсію, поки українці будуть гинути в боях, втрачаючи місто за містом від нестачі озброєння і боєкомплектів.
Однак, чи вирішує такий підхід проблему глобально?
Це, передусім, боротьба з наслідками, а не причиною, яка в результаті створить ще більше наслідків і відповідно нових проблем.
На даний момент РФ вже диктує умови щодо поставок продовольства в країни Африки і попри санкції продовжує вести наступальні дії на фронті. Проблема не в тому, що в російському генштабі сидять генії військової стратегії і реінкарнація Сунь Дзи з Клаузевіцом. Путін може грати в цю гру до безкінечності, бо, на відміну від американців з європейцями, він не залежить від високого рейтингу на виборах. Російські військкомбінати наберуть стільки поголів’я великої рогатої худоби, скільки буде необхідно, щоб досягти бажаного результату.
Приклад Маріуполя, Лисичанська, Сєверодонецька і тепер вже Бахмута доводить, що попри весь героїзм української армії співвідношення сил 40 мільйонів проти 140 мільйонів – це явно нерівна вагова категорія. Росіяни банально перетворюють міста на непридатну для життя пустелю, роблячи все для того, щоб їх оборона втрачала будь-який сенс. Як писав Макіавеллі в своєму трактаті “Державець”, щоб захопити місто, треба або зрівняти його з землею, винищивши весь рід попереднього правителя, або ж перетворити на свою колонію. Як бачимо з досвіду, росіяни в “нових колоніях” затримались недовго і завдяки достатній для визволення підтримці Україна повернула під свій контроль ряд міст.
З того, що помітно зараз, Україна отримує ту кількість озброєння, яке дозволяє утримувати контроль над територіями, на які РФ зазіхає, але її недостатньо для того, щоб визволити вже зайняті землі і розширити оборону до адміністративних кордонів, що суттєво би розвантажило українську армію. Отож, якщо залишити ситуацію так, як є зараз, то вищезгаданий список міст поповнить Бахмут, а далі Краматорськ. Потім настане ефект доміно, який створить патову ситуацію, в результаті чого Путін отримає нові важелі впливу.
Кожне зруйноване місто збільшуватиме рівень гуманітарної катастрофи, котра змусить союзників потроїти вже наявні бюджети і точно призведе до нової міграційної кризи. На додачу до цього Путін може штучно спровокувати ще й продовольчу кризу, знову блокуючи поставки в Африку. Такий крок відновить міграційну кризу, яка триває з 2015 року, і Європу знову накриють хвилі біженців з Африки. Міграція вже давно стала зброєю цієї війни, адже якщо Європу знову затиснуть в іммігрантські лещата, то поставки озброєння і європейська макрофінансова допомога різко опустяться в ієрархії зовнішньополітичних пріоритетів ЄС.
Як вже, мабуть, стало очевидно, критичність ситуації такий сценарій лише поглибить і Заходу все одно доведеться платити за свою безпеку, але не грошима і зброєю, а першим, другим і на додаток до цього власними громадянами. На цьому моменті всім бюрократам необхідно дістати калькулятори і починати підраховувати gains and losses, поки вони ще мають таку можливість.
Якщо ви подумали, що з цієї ситуації немає виходу, то це далеко не так. Передусім варто перестати гратися в конвенції і дипломатію з РФ, адже зі своєї точки зору Путін діє повністю усвідомлено і раціонально, в той час як з точки зору Заходу його поведінка повністю ірраціональна. Росія програє, якщо США і НАТО перестануть говорити про корупцію або нездатність українців освоїти ту чи іншу зброю, або ж інші вигадані причини з розділу фантастики. Корупція таке ж давнє явище, як і проституція, однак вона не є причиною не давати зброю, над поставками якої є повний контроль.
Для порівняння Афганістан, в якому американці втопили мільярди доларів, справді не протримався й місяця. Суть не лише в повному провалі всіх спроб повалити талібів, а й також у тому факті, що таліби отримали в спадок від дядька Сема всю військову інфраструктуру, збудовану за 20 років присутності. Одночасно Талібан взяв купу техніки, зброї, спорядження і боєприпасів, які при відході навіть полінувались замінувати і підірвати. 20 років боротьби з тероризмом закінчились тим, що тепер терористи мають купу західного озброєння, яке сьогодні змогло би суттєво змінити ситуацію на фронті вже в Україні.
Та не будемо обговорювати одноголосно визнаний провальним з точки зору всіх факторів вихід США і НАТО з Афганістану, на цю тему вже сказано більше, ніж достатньо. Давно пора пролікувати афганські флешбеки і довіритися сухим фактам. На відміну від афганців, які масово здавалися талібам, українська армія вже 9 років воює з Росією і в її професіоналізмі точно немає сумнівів.
Об’єктивних причин не давати більше зброї, ніж ми отримуємо зараз, Захід не має. Зрештою він все одно її дасть, бо як би його еліти не дивились на Україну, але саме Україна робить всю брудну роботу, об яку особи з депутатських приймалень і виборчих штабів не хочуть заплямувати манжети своїх білих сорочок. Це не подачка чи гуманітарна допомога, як багато хто думає. Перш за все, це платня за свою безпеку і сите та комфортне життя, до якого так звикли європейці з американцями.
Україна свою частину угоди виконує цілком і повністю, в той час як наші партнери не лише не доплачують, але й проявляють неабияку жадібність в забезпеченні нас робочими інструментами. Оплату ми візьмемо окремо, коли закінчимо роботу і перейдемо до тієї частини, коли на клавіатурі вводять цифри банківського рахунку.
