Автор:
Даний текст був написаний автором за два місяці до повномасштабного вторгнення Росії, тим не менш не втратив своєї актуальності. Зважаючи на те, як змінилась безпекова ситуація після 24 лютого 2022 року, редакція Аналітичного Центру Ximera публікує цей матеріал із незначними доповненнями.
Війна в Україні триває вже 4-й місяць, але Франція і Німеччина в постаті Емануеля Макрона та Олафа Шольца не втрачають надії на те, що з Путіним можна домовитися. Домовитися ціною життя і землі українців, але заради своїх геополітичних інтересів. Про те, чому Україна повинна створити Інтермаріум разом з її союзниками, читайте далі.
Інтермаріум – між політичною необхідністю і риторикою “анти-ЄС” та “анти-НАТО”
Концепцію Балто-Чорноморського союзу доволі часто представляють не інакше як політичну утопію, яку неможливо втілити з огляду на те, що основна ніша глобальних гравців уже зайнята США, Європейським Союзом, Росією і Китаєм.
Окремі скептики з ліволіберальних політичних фракцій навіть ледве стримувались, щоб не назвати ідею Інтермаріуму проектом Москви, метою якого є розвал ЄС. Однак, що можна спостерігати протягом останніх кількох років, існуючий політичний порядок поступово починає змінюватися, а ідея створення союзу держав між Балтійським і Чорним морем стає популярною і серед країн Адріатичного узбережжя.
Окремої уваги заслуговує також те, що основними рушіями ідеї, відомої як Ініціатива Трьох морів, є передусім країни-учасниці Євросоюзу і НАТО. Це дуже важливий момент, адже доволі часто скептики уявляють проект Інтермаріум як бажання створити такий собі анти-Євросоюз чи анти-НАТО. Однак, якщо дивитися на сучасну політичну реальність, то позиціонування Інтермаріуму як проекту, націленого проти ЄС чи НАТО, не має змісту. Сучасний світ вже не функціонує в тій системі координат, коли безпеку держав можна назвати суверенною, а поняття державної незалежності сприймати буквально.
Сьогодні під незалежністю можна розуміти можливість держави вступати у відносини з іншими державами чи політичними блоками, принцип взаємного невтручання у внутрішні справи (доволі умовний), а також контроль над певною територією і непорушність її кордонів. Наївна віра в те, що якась окремо взята держава може повністю існувати на засадах автаркії, функціонуючи поза міжнародною політичною системою і бути незалежною від глобального ринку з його рухом людей, товарів, послуг і капіталу, свідчить про абсолютну політичну незрілість.
Навіть такі міжнародні гравці, як США, Росія і Китай, не є повністю незалежними. Це при тому, що Сполучені Штати є наддержавою, РФ постійно претендує на цей титул, а Китай впевнено рухається до того, щоб його здобути.
Нафтова криза 1973 року
Росія може скільки завгодно дути щоки і розповідати, що вона є наддержавою, однак вся її наддержавність зводиться до ролі міжнародної бензоколонки. Провал її планів захопити Київ за три дні , а також “спецоперації” в цілому,є тому ще одним підтвердженням.
Китай роками проводить економічну експансію на зовнішні ринки, доступ до яких гарантує йому стабільні прибутки. Щодо США, то яскравим прикладом слабкості американців була нафтова криза 1973 року, коли країни-учасниці нафтового картелю OPEC ввели ембарго на постачання нафти всім країнам, котрі підтримали Ізраїль у Війні Судного Дня.
Таким чином була спровокована найбільша в історії нафтова криза, від якої постраждали передусім ті, хто формує глобальний порядок денний. Даний приклад ще раз підтверджує, що повна державна незалежність є поняттям доволі ілюзорним.
Боротьба з тероризмом
Ще однією ілюстрацією того, що світ взаємозалежний, є той факт, що всі держави в тій чи іншій мірі борються з тими проблемами, котрі є спільними для всіх. Немає змісту боротися з ними самостійно, бо їх кількість настільки велика, що здатна просто поховати під собою ту країну, яка зіткнеться з тією чи іншою кризою.
Швидке просування Гітлера Європою змусило Захід об’єднатися із Радянським Союзом попри те, що це був союз держав, які між собою конкурували і явно не були приятелями. Головною причиною об’єднання, як ми знаємо, було те, що на той момент Німеччина стала проблемою для всього світу.
Після теракту 11 вересня 2001 терористи також перестали бути виключно проблемою США, а в результаті цієї атаки було утворено світову коаліцію по боротьбі з тероризмом, куди, не без своєї вигоди, увійшла також Росія.
В інтересах РФ було представити війну в Чечні як елемент глобальної війни з тероризмом, позбавивши таким чином Ічкерію міжнародної підтримки, що й вдалося зробити Володимиру Путіну. До російської агресії на Донбасі РФ залишалась учасницею програми НАТО “Партнерство заради миру”, незважаючи на той факт, що в Кремлі завжди вважали розширення альянсу на Схід загрозою своїй безпеці.
Пандемія Covid19
Третім і останнім прикладом буде всесвітня пандемія Covid19, яка також об’єднала всі конкуруючі політичні табори у намаганні подолати кризу глобального характеру.
Не будемо знову ж таки стверджувати, що всі працювали виключно на спільне благо, забувши про свої особисті інтереси, однак поширення вірусу вкотре підтвердило те, що світ є взаємозалежним. Європейський Союз, якщо вникати в суть організації, не є найгіршою ідеєю, зокрема в контексті взаємовигідної економічної співпраці і руху без кордонів. Такий підхід дозволяє сфокусуватися на економічній вигоді для всіх країн-учасниць спільноти, зробивши абсолютно невигідною будь-яку збройну конфронтацію в Європі.
Тріщини в ЄС
Основним предметом критики є політика відкритих дверей Брюсселі, просування ідеології ЛГБТ, а також концепція мультикультуралізму, яка перетворилась на політику етномазохізму, адепти якого нав’язують іншим почуття вини за період колоніалізму чи злочини Гітлера.
Причому акцент робиться не на злочинах як явищі, а передусім на кольорі шкіри злочинців, що в кінцевому результаті призводить до принципу колективної відповідальності за расовою ознакою. В історичній свідомості Заходу немає пояснення,чому поляки чи угорці не хочуть приймати до себе біженців, окрім того, що таке рішення продиктоване расизмом польського і угорського суспільства та їх еліт.
З іншої сторони події, що мали місце на білорусько-польському кордоні в 2021 році, показали, що біженці можуть бути зброєю у асиметричній війні.
Відповідно, основним каменем спотикання у відносинах всередині ЄС є його культурна політика, а від 2014 року відношення до дій Росії в Україні, а також на території країн Європейського Союзу. Можна виділити також третій аспект, яким є історична політика, котра на перший погляд відіграє незначну роль. Однак тільки на перший погляд.
Вся історична політика Західної Європи будується на ідеї, що коричнева чума, якою був нацизм,не повинна знову уразити Європу і призвести до нової розрухи, вбивств та геноциду. З цієї точки зору будь-які натяки на нацизм,навіть якщо це просто слова, що масова міграція несе загрози, різко засуджуються, а моментами й караються. На цьому фоні увагу всіх західноєвропейських політиків оминув той факт, що сучасною Росією керують прямі нащадки комуністичного режиму, причому настільки прямі, що не бояться казати про це вголос.
Зараз ніхто не може навіть уявити,щоб канцлером Німеччини був виходець із Абверу чи Гестапо, який в силу домовленостей німецьких еліт став лідером країни. Такий сценарій неможливий, тому що всіма закономірно оволодів би страх, що під проводом такого очільника держави нацизм дуже швидко відродиться. Саме такий процес пережила РФ після невдалого демократичного експерименту, однак з тією різницею, що Путін мріє про Росію в межах СРСР, але не в якості соціалістичного раю, а під проводом нафтогазової олігархічної верхівки, яка володіє надрами і купує вплив у підконтрольних республіках, а коли не може купити, то починає війну.
Так сталося із Грузією в 2008-му і Україною в 2014 році
Євросоюз і НАТО допомагають в міру своїх можливостей, однак проблема НАТО в тому, що альянс боїться застосування статті V свого статуту, як тільки мова заходить про Росію. Якби зараз Москва розпочала анексію країн Балтії, то керівництво альянсу, скоріш за все, обмежилося б виключно наданням політичного притулку владній верхівці країн, що стали жертвами агресії, а також поставками військової і гуманітарної допомоги.
Рашизм – нова глобальна загроза?
Нова фаза війни, яку розпочала Росія 24 лютого 2022 року показала, що “Русский Мир” чи рашизм є лише метаморфозою сталінізму. На цьому фоні заклики Макрона “не принижувати Росію” звучать смішно. Французький президент не розуміє, що сьогоднішня війна є прямим наслідком того, що світ не засудив комунізм як з правової, так і етичної точки зору.
Антипутінська коаліція сформувалася б лише тоді, коли Росія почала б напряму загрожувати інтересам Заходу. De facto вона вже існує, але не завдяки раціональній позиції Франції та Німеччини як країн-лідерів ЄС, а радше всупереч їй.
Такий прецедент вже мав місце в історії, коли Німеччина з СРСР поділили Польщу, а її гаранти безпеки, тобто Англія і Франція, обмежились лише усним оголошенням війни. Коли Німеччина окупувала значну частину Європи і напала на Радянський Союз, тоді вже від словесних жадань всі перейшли до конкретних скоординованих дій проти Гітлера. До цього, як відомо, Захід спокійно віддав на відкуп Судети і Чехословаччину, а після цього Польщу.
Схожа історія відбувається й сьогодні. Поки бомби не падають на Париж і Берлін, то Макрон з Шольцем дзвонитимуть Путіну, навіть якщо російські танки будуть на центральних площах Риги, Вільнюса і Таллінна.
Альтернативні блоки
Всі ці приклади показують, що безпека Центрально-Східної Європи не може покладатися виключно на плечі Заходу. Країни між Балтійським і Чорним морем повинні формувати альтернативні економічні блоки і договори про колективну безпеку в межах ЄС і НАТО, щоб таким чином бути краще підготовленими до потенційного загострення з РФ, яке дуже скоро з України може перекинутися і на територію Євросоюзу.
Повна залежність від Вашингтону, вплив якого на лідерів ЄС дещо ослаб, призводить лише до того, що Путін уникає відповідальності за свої війни, а Захід сприяє цьому тим, що заморожує конфлікти на умовах Москви і продовжує з нею торгувати.
Найсвіжішим прецедентом є Nord Stream-2, який був побудований протягом активної фази війни на Донбасі і заморожений лише після повномасштабного вторгнення в Україну.
Тим не менш, навіть зараз, коли Росія почала відкрите вторгнення, позицію ЄС щодо ембарго на російські газ і нафту не можна назвати одностайною.
США, виконуючи роль світового поліцейського, не можуть весь час фокусуватися на Росії, ігноруючи Китай, Близький Схід, Південну Америку і всі ті куточки світу, де американці відстоюють свої національні інтереси.
Німеччина і Франція, будучи лідерами ЄС, бажають позбутися безпекової парасольки США і вести самостійну політику, зокрема з Росією.
Інтермаріум – політична необхідність часу
Чи можна стверджувати, що Інтермаріум буде створений в наслідок нової хвилі Brexit, Frexit чи Polexit?
Скоріш за все, що ні. Великобританія – це радше виключення з правил, ніж випадок, що здатен сформувати тенденцію. Економічного потенціалу туманного Альбіону було цілком достатньо, щоб пережити спочатку розрив із всією транспортною, фінансовою та економічною інфраструктурою Європейського Союзу, в той час як менші країни-учасниці, чия економіка залежна від ринків ЄС, на такий крок не здатні.
Чим міцнішим буде союз держав Центрально-Східної Європи, тим частіше Брюсселі доведеться рахуватися з його інтересами, навіть всередині Євросоюзу і тим важче вдасться ці країни змусити поступитися ними під тиском погроз внутрішніми санкціями.
Інтермаріум набиратиме чіткіших обрисів всередині ЄС і НАТО без сепаратистських тенденцій. Не тому що це проект, продиктований чиїмись політичними амбіціями, а перш за все тому що він є політичною необхідністю в силу разючих відмінностей у підході Заходу і Сходу Європи до питань ідентичності, культури і нарешті пріоритетів у контексті питань безпеки.
